Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Безумовно, до побудови міст-фортець та поселення Балабки на півдні української землі спонукав візит посла двох королів Гілльбера де Ланноа. Хоча, зрозуміло, що англійський та французький монархи не заохочували правителів Литовсько-Руської держави до такого будівництва. Вони, скоріше за все, говорили про можливий Хрестовий похід проти Османської імперії, до якого постійно закликали Візантійський імператор та Патріарх. Закладення міст-фортець Маяки, Караул, Качебіїв, Чорноград та поселення Балабки, звичайно, відбулося з відома Великого князя Вітовта, але, скоріше за все, з ініціативи руського чи то Федора Даниловича, чи то Василя Федоровича. Не викликає сумніву, що Подільська земля, з часів її переходу до рук князівського роду Острозьких у 1394 році, належала їм на правах князівства, так як до того часу вона на таких же правах належала 30 років князівському роду Коріатовичів. Ми вже писали, що, за твердженням офіційних польських та російських джерел, «…починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости присутні… Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та… Іван Довгірд 1426–1430. Останнього з них і було усунуто з Кам’янця після смерті князя (Вітовта. — В.Б.) шляхом відомої акції (підлої зради. — В.Б.), яку очолили брати Бучацькі, Крицько Кірдейович та Кристин з Галова» [45, с. 104].
Всі три особи, які володіли Поділлям з 1411 року, за офіційним джерелом, були іноземцями. Та ми знаємо, що то звичайні «доважки брехні», закинуті поляками та московитами до історичної науки, аби показати українців безбатченками, яких вони ощасливили, окупувавши.
Перший із них — Гедігольд — був руським князем Василем Красним, або Василем Острозьким. Ми уже про те говорили. Слід зауважити, що український історик Віталій Михайловський у праці «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70-х роках XVI століття», посилаючись на польського історика Лідію Корчак та інших, зафіксував такі незаперечні факти:
«На завершення про намісників Вітовта на Поділлі. Варто згадати й про Гедигольда як кам’янецького старосту в подорожніх записках Жільбера де Лянуа, який описав прийом у Кам’янці 1421 р. До того ж Гедигольд був однією з довірених осіб Вітовта у різноманітних міжнародних справах того часу. Варто пригадати його участь у посольстві на соборі у Констанці. Та й те, що, власне, йому було доручено управління таким жаданим для князя Поділлям, може свідчити про його близьку співпрацю з ним» [45, с. 106].
Шановний український історик, як і польські, жодним словом не згадав, що лицар Гілльбер де Ланноа досить чітко визначив Гедігольда не тільки «капітаном Подолії», а й — «руським князем»!!! Делегатами ж від Литовсько-Руської держави на Констанцькому Соборі 1414–1418 років були:
1. Князь Свидригайло (литвин),
2. Київський і Галицький митрополит Григорій Цамблак,
3. Руський князь Василь Красний (Острозький),
4. Руський князь Олександр Туровський (Ніс).
Уже на соборі руського князя Василя Красного давні польські хроністи починають величати Гедігольдом, що згодом польські історики узаконюють, забувши пояснити людям, що то нащадок Великих руських (українських) князів Галицьких (Острозьких).
А російські історики, фальшуючи хронологію подій, всі ті речі легітимізували та подали світові, як істину. Шкода тільки, що українські дослідники «купилися» на цей дешевий трюк.
Отак із нашої історичної науки вилучили одного із кращих українських державців першої половини XV століття, володаря Подільської землі — князя Василя Красного. А прямим доказом фальшування належності цієї території до володінь польського короля в 1394–1410 роках є така теза з дослідження сучасного українського історика: «… після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду (тобто з періоду 1394–1410 років. — В.Б.) Ягайлового панування» [45, с. 112].