Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Надзвичайно дивовижна ситуація, коли польський король Ягайло повністю забув про своїх давніх подільських прихильників. Маємо незаперечне свідчення польської фальсифікації історії Поділля за 1394–1410 роки.
Показати ж двох наступних володарів Поділля Петра Монтигердовича (1424–1425 роки) та Івана Довгірда (1426–1430 роки) іноземцями польським хроністам не становило труднощів, надавши їм чужомовні прізвища. Хоча тоді навіщо було братам Бучацьким, захоплюючи 1430 року Кам’янець (на Смотричі), арештовувати князя Івана, так званого Довгірда, коли він, заступаючи в Кам’янці на посаду, був зобов’язаний, за польським викладом історії, присягнути на вірність королеві Ягайлу?
Відвертий нонсенс!
Та справа в тому, що руського (українського) князя Івана Васильовича Галицького (Острозького) обклали іноземцями не тільки з боку рідні: батько — князь Гедігольд, дядьки — Петро Монтигердович та Іван Довгірд, а навіть його сина Костянтина — знаменитого «Ганнібала», виявляється, виховував «воєвода Мартин Гаштольд».
Послухаємо довідку з Інтернету:
«Князь Иван Васильевич Острожский женился на внучке Киевского и Слуцкого князя Владимира, сына знаменитого Ольгерда Гедеминовича. Приблизительно в 1460 году у них родился сын Константин, через несколько лет не стало его родителей, и маленького Константина опекали бояре отца, а потом воевода Мартин Гаштольд» [183, Інтернет].
Нічого українського: батько — якийсь Гедігольд, мати — донька Ольгерда, та ще й у малого князя виховання німецьке. Такий Ганнібал України! Тепер він мав право лупити та громити будь-кого: московитів, литвинів, тевтонців, татар тощо. Рівний серед рівних! А то подають їм (московитам, німцям, полякам, французам, фламандцям) якогось князя русина (українця). Про якого вони й чути не хотіли.
Отака логіка вела до фальсифікації нашої історії.
Хоча українська історія не знає європейських найманців серед роду галицько-волинських князів. Та все ж таки повернімося до батька знаменитого українського Ганнібала — князя Івана Васильовича Острозького. Чим же він так люто не подобався польській шляхті та московським націонал-шовіністам, що вони так підло його замовчували?
І відповідь, як розуміють шановні читачі, тут може бути тільки одна — Українське Козацтво. Поляки й московити, а ще — євреї, так люто ненавиділи славних січовиків, що готові були винищувати абсолютно всіх, хто зберігав пам’ять про далеких войовничих предків. Не буду наводити десятки-сотні прикладів, як вороги те чинили. То минувшина. Хоча її слід завжди пам’ятати.
То яким же чином князь Іван Острозький був причетний до українського козацтва? Це надзвичайно важливе питання, і воно потребує нового українського погляду. Не того, який нам нав’язали московські та польські націонал-шовіністи. Бо в тому імперському погляді відсутній український державницький елемент, а все зводиться до народного стихійного спротиву. Хоча козацтво, як українське народне явище, з самого початку несло в собі і народну, і державницьку складові.
І якщо народно-стихійну складову нам майже повністю дозволили відновити, то про державницький аспект згаданого явища санкціоновано говорити лише як про наслідок спонтанного спротиву. Що й потрібно було імперським поневолювачам, аби позбавляти українців державності та нав’язувати думку про наше вторинне походження. Сьогодні це стараються робити нащадок фінського племені весі Путін та московського татарського дяка Глазьєв.
Однак повернімося до наших славних лицарів. Першу згадку про українських козаків в історичній літературі знаходимо в 1489 році. Послухаємо наукову працю сучасних істориків — «Українське козацтво», витяги з якої подає «Мала Енциклопедія».
«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].
Як бачимо, події відбувалися на Східному Поділлі, у його степовій частині. На той час Османська імперія (1484 рік) уже завоювала шмат сучасної Одеської області (на півдні) до річки Кодима і в районі сучасного міста Каховки вийшла на спільний кордон з Кримським ханством. Тому, зрозуміло: козаки, які — «добре обізнані зі своїми місцями», були мешканцями із сучасної території, що лежить між Кам’янцем-Подільським і Балтою у межиріччі Дністра та Південного Бугу.