Рукопис, знайдений у Сараґосі

Віце-король висадив мене з лектики, але замість відвести туди, де був накритий стіл, відійшов набік, посадив мене в тіні й, сівши поруч, сказав:

— Чарівна Ельвіро, чим більше я маю щастя зближуватися з тобою, тим більше переконуюся, що небо призначило тебе стати окрасою вечора бурхливого життя, присвяченого добробуту країни й славі мого короля. Я забезпечив для Іспанії володіння Філіппінським архіпелагом, відкрив половину Нової Мексики й примусив скоритися непокірні племена інків. Я весь час боровся за життя: з океанськими хвилями, змінами клімату чи отруйними випарами відкритих мною копалень. І хто ж винагородить мені найпрекрасніші роки мого життя? Я міг присвятити їх відпочинкові, солодким поривам дружби чи почуттям стократно приємнішим. Яким би могутнім не був король Іспанії та Індії, але що ж він може зробити, щоб винагородити мене? Ця нагорода знаходиться в твоїх руках, незрівнянна Ельвіро. Якщо я поєднаю твою долю з моєю, мені більше нічого не залишиться бажати. Проводячи дні тільки у відкритті нових сторін твоєї прекрасної душі, я буду ощасливлений кожною твоєю усмішкою і переповнений радістю від найменшого доказу твоєї прив’язаності, який ти схочеш мені дати. Картина цього спокійного майбутнього, прийде після буревіїв, яких я зазнав у житті, такою мірою захоплює мене, що цієї ночі я вирішив прискорити хвилину нашого поєднання. Зараз я покидаю тебе, прекрасна Ельвіро, і чимшвидше їду до Бурґоса, де ти сама пересвідчишся в наслідках мого поспіху.

Сказавши це, віце-король приклякнув, поцілував мені руку, скочив на коня й помчав чвалом до Бурґоса. Я не мушу описувати вам стан, у якому перебував. Я очікував щонайнеприємніших подій, які всі закінчувались немилосердним шмаганням мене на подвір’ї колеґії театинців. Я пішов приєднатися до двох тіток, які якраз обідали; я хотів розповісти їм про нове освідчення віце-короля, але намагання мої були марні. Невтомний гофмейстер підганяв мене, щоб я вже сідав у лектику; я повинен був його слухатись.

Під’їхавши до брами Бурґоса, ми зустріли пажа мого майбутнього чоловіка, який сповістив нам, що на нас чекають у палаці архиєпископа. Холодний піт, що виступив у мене на чолі, переконав мене, що я ще живий; водночас страх занурив мене в такий стан безпомічності, що лише опинившись перед архиєпископом, я прийшов до тями. Прелат сидів у кріслі напроти віце-короля. Духовенство сиділо нижче крісла, знатні мешканці Бурґоса сиділи біля віце-короля, а в глибині кімнати я помітив олтар, приготований до церемонії. Архиєпископ встав, поблагословив мене й поцілував у чоло.

Шарпаний самими різними почуттями, які роздирали мене зсередини, я впав до ніг архиєпископа, і тоді мій розум немов пронизало щось; я закричав:

— Преосвященний отче, зжалься наді мною, я хочу стати черницею, саме так, я прагну стати черницею!

Після цієї заяви, яку почула вся громада, я визнав за потрібне зомліти. Я підвівся, але знову впав в обійми обох тіток, які самі ледве трималися на ногах. Трошки розплющивши очі, я побачив, що архиєпископ надзвичайно шанобливо стоїть перед віце-королем і, схоже, очікує його рішень.