Історія польсько-українських конфліктів т.1
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-49-8
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.1». Краткое содержание книги:
Друга частина «Репресії Другої Речі Посполитої» охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує польсько-українські стосунки на основі авторського тексту, документів та інших публікацій, які підтверджують і доповнюють виклад.
За наказом Міністерства військових справ акцію ревіндикації сільської шляхти розпочав X округ корпусу в Перемишлі, доручаючи командиру 5-го полку підгалянських стрільців утворення шляхетського підрозділу для молоді Турчанського і якоюсь мірою Дрогобицького й Самбірського повітів. Перший підрозділ утворено у 1934 році, наступний — у 1935. Як видно з документів 50 і 52, акція вдалась, дещо гірше вийшло із залученням до співпраці адміністративної влади (див. документ 51) включно з поліцією і духовенством.
«Військо розпочало розширювати працю у 1935 році, — стверджує П.Ставецький (Наступники Коменданта, с. 181). — На території шляхетських дворів закладали спочатку відділення «Стрільця», а потім організовувались осередки сільської шляхти. Всією акцією керував Координаційний секретаріат польських громадських організацій у Львові, створений за ініціативи командира округу корпусу в Перемишлі на міжорганізаційній конференції 23 листопада 1935 року. У 1936 році акцію розширено на територію сусідніх повітів Львівського і Станіславського воєводств. 17 жовтня 1937 року у Львові відбувся організаційний з'їзд 4 тисяч представників з шляхетського населення, на якому утворено «Союз сільської шляхти Підкарпаття» з осідком у Перемишлі.
25 лютого 1938 року виник «Комітет зі справ сільської шляхти на Сході Польщі» як автономна одиниця «Товариства розвитку Східних земель». Головою комітету став 1-й віце-міністр військових справ ген. Януш Глуховський, а одним із членів троїстої президії був керівник відділу в департаменті загального управління Міністерства військових справ підполковник дипломований Станіслав Садовський. Комітет у справах сільської шляхти був осередком планування і координації всієї акції. Для реалізації своєї праці він утворив чотири секції: пропагандистську господарську, фінансову і наукову. У тій останній зосереджено близько 150 найвизначніших учених з галузі етнографії, історії і географії. Головна увага комітету повинна була бути звернена на Східну Малопольщу, а потім на Волинь. Принципами, якими збирались впливати на сільську шляхту, було введення польської мови, перехід на римо-католицький обряд і участь у польських економічних організаціях».
Щодо оцінки кількісних досягнень у наборі сільської шляхти думки дослідників поділені. Отже, Побуг-Маліновський пише (с. 824), що на зламі 1938/39 років сільська шляхта мала понад 800 осередків і осель, які зосередили у трьох малопольських воєводствах понад 550 тисяч членів (разом з родинами), тоді як П. Ставецький (с. 186) вбачає у цих цифрах «велике перебільшення», оскільки було максимум 450 осередків і 41 тисяча членів. Шляхетське вербування проводилось двома способами: заохоченням і примусом. «Організовано було для тих «воскреслих» колективні краєзнавчі екскурсії, — інформує Побуг-Маліновський, — до Варшави, до Гдині і в глибину Польщі, дітей і молодь збирали у літні табори в найбільш польських регіонах країни» (с. 824). Перед солдатами шляхетських рот відкривалась перспектива посад інструкторів, лісників, поліцейських (документ 52) і т. п.
Головним союзником другого способу вербування до сільської шляхти була злиденність. Її вистачало навіть на волинському чорноземі, не кажучи вже про Галичину. Якщо 27 % волинян мали до 2 га землі, а 40 % — від 2 до 5 га, то щонайменше ця перша група повинна була десь працювати поза господарством, щоб якось утримувати родину. Кожний такий «господар» — робітник у лісництві чи той, що забивав брукове каміння у шосе, мусив ставати «шляхтичем», аби не залишитись безробітним. Таку долю я бачив власними очима. «Відщепенців» чекала на селі найбільша кара: бойкот рідного середовища. Вони плакали, переживали муки, але до осередку і до костелу йшли, бо діти не могли залишитись без шматка хліба. І чекали, коли на окупанта впаде кара Божа.
І коли вже дочекались, то увібралось кудись без сліду десятки і сотні тисяч змученої «шляхти», примусові католики вернулись до православ'я, залишилась тільки смертельна ненависть до польськості.
Але не всі, однак, повернулись, частина виявилась втраченою для українського народу. Особливо ті, кого зв'язали змішані шлюби. Одних незабаром вирізала УПА, інші перебрались на польські терени, щоб увійти в чуже середовище, — і почували себе нещасними до смерті.