Історія польсько-українських конфліктів т.1

З тексту випливає ряд питань. Якщо серед осадників знаходились «також» русини, тобто незначна частина, а переважали волохи, то чому не румунізувались русини, а тільки русифікувались волохи? Чому русифікувалась ця нібито польська шляхта? Чому будувались греко-католицькі церкви, якщо волоська більшість була православною? Чому польська шляхта* будувала церкви, не намагаючись протягом цих двох століть збудувати костел? А якщо, всупереч твердженню автора, читач сам дійде до висновку, що русини мали перевагу, то звідки вони взялись?

Відповідь може бути одною: русини були тут господарями з діда-прадіда, з часів Галицько-Волинського князівства, не осадниками. Шляхетський стан утворили головним чином нащадки бояр, яким костел був непотрібний, тільки після захоплення Галичини польські королі впихали сюди свою шляхту, обдаровуючи привілеями, атрибутами влади. Автор ніби не бачить неточностей своїх викладів, тільки голослівно заперечує «посилання деяких з цих народів на раніше надання прав ще з XIII століття руськими князями і особливо князем Левом». Очевидно, що нічого іншого не залишалось, оскільки метою книги було доведення польськості як земель, так і турчанської шляхти. Точніше кажучи, доведення фікції, необхідної для політичних планів. Тому Пульнарович перелічує цілий ряд шляхетських прізвищ, складений в алфавітному порядку, і в кінці стверджує, що «ця шляхта не є слов'янського походження, бо це є нащадки римських лицарів, які осіли у Волощині і Семигороді, з домішкою, очевидно ж, поляків. І вся ця «маса лицарського народу у Польщі, незалежно від віросповідання, становила з Річчю Посполитою нероздільне ціле і віддавала Польщі вірну любов» (с. 137). Це, власне, з неї, з тієї шляхти «зі старост і князів з королівських маєтків, з орендарів і їхніх службовців рекрутували захисників Вітчизни, бо не хто інший, як ця шляхетська дрібнота творила і напинала хоругви, здійснюючи лицарську сторожу на кресах Речі Посполитої» (с. 143)[46].

Пульнарович присвятив свою працю Маршалку Пілсудському і, напевно, не без схвалення командира (пам'ятаємо «несубординацію» ген. Желіговського у приєднанні Вільна) виникла концепція завоювання за допомогою виховання. Завоювання того, чого не вдалось захопити мечем, — людських душ.

Військові спеціалісти підрахували, що на Прикарпатті, у Львівському і Станіславському воєводствах знайдеться шляхетських нащадків близько 300 тисяч, на Поділлі (Тернопільському) — 80 тисяч, на Волині — 200 тисяч, на Поліссі — 100 тисяч, Новогрондському і Вільненському — 250 тисяч. Майже мільйон людей міг стати серйозною підтримкою польськості на східних землях, коли б тільки виявилась результативною версія, що вони є нащадками польської шляхти, у якої за участь у боротьбі за незалежність загарбники забрали землю, змусили до прийняття православ'я або унії, а потім і до втрати національної свідомості. Внаслідок цього польський шляхтич став українським селянином і на додаток ворогом польськості. Гра вартувала свічки.