Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Он як! Та ти, здається, Богуна не боїшся? — спитав старий шляхтич.
— Добродію мій, — відповів хлопець, — якщо його пан Реговський відпустив, тепер мені самому знову доведеться шукати нагоди помститися за свою кривду і ганьбу. Адже я присягнув, що цього йому не подарую, і, якби не панну везти, негайно пустився б за ним навздогін: я свого не попущу! «Тьху! — подумав Заглоба, — волів би я цьому пахол— кові ніякої кривди не вчинити!»
Відтак, підстьобнувши коня, він за мить порівнявся з князівною і Володийовським. За годину мандрівники переправилися через Медведівку і в’їхали в ліс, що двома чорними стінами тягся від самісінького берега уздовж шляху.
— Ці місця я добре знаю, — мовив Заглоба. — Скоро цей бір кінчиться, за ним із чверть милі стелитиметься чисте поле, через яке проляже тракт із Чорного Острова, а потім будуть іще вищі бори, аж до Матчина. Якщо Бог допоможе, у Матчині застанемо вже польські хоругви.
— Пора вже настати спасінню! — буркнув Володийовський.
Якийся час вершники їхали мовчки по залитому яскравим місячним промінням битому шляху.
— Двоє вовків дорогу перебігли! — зненацька мовила Гелена.
— Бачу, — відповів Володийовський. — А он і третій!
Сіра тінь і справді промайнула трохи більш як за сто метрів від коней.
— Ой, четвертий! — скрикнула князівна.
— Ні, то козуля. Поглянь, мила панно: он друга, третя!
— Що за лиха година! — вигукнув пан Заглоба. — Козулі за вовками женуться! Світ, здається, догори ногами перевернувся.
— Їдьмо-но швидше, — мовив занепокоєним голосом пан Володийовський. — Жендзяне! Ну ж бо з панною вперед!
Пахолок із князівною помчали, а Заглоба, нахилившись на скаку до вуха Володийовського, спитав:
— Що там іще, пане Міхале?
— Кепсько, — відповів малий рицар. — Бачив, ваша милость: звірі попрокидалися, із лігва спросоння зриваються серед ночі.
— Ой, леле! А що це означає?
— Це означає, що їх наполохали.
— Хто?
— Війська — козацькі або татарські — йдуть від нас по праву руч.
— А може, то наші хоругви?
— Ой ні, звірі зі сходу біжать, від Пилявців, тож, певно, татари ідуть широкою лавою.
— Утікаймо, пане Міхале, на милість Божу!
— Іншої ради й немає. Ех, якби не було з нами князівни, підкралися б ми до самісіньких чамбулів і поцупили б парочку бусурманів, але з нею… Кепсько доведеться, якщо вони нас помітять.
— Бійся Бога, пане Міхале! А може, у ліс звернемо за тими вовками?
— А що це дасть? Не доженуть відразу, увесь край наводнять перед нами — як потім виберемося?
— А щоб їх грім побив! Цього нам тільки бракувало! А чи не помиляєшся ти, пане Міхале? Адже вовки зазвичай за кошем тягнуться, а не перед ним біжать.
— Ті, що обабіч, збираються з усієї околиці й за кошем тягнуться, а ті, що попереду, лякаються і тікають. От поглянь, ваша милость, праворуч: поміж деревами заграва сходить!
— Ісусе Назаретський, Царю іудейський!
— Тихо, ваша милость!.. Цей ліс колись кінчиться?
— От-от закінчиться.
— А далі поле?
— Так. О Господи!
— Тихо, ваша милость!.. А за полем другий ліс?
— Аж до Матчина.
— Добре. Аби тільки нас на цьому полі не догнали! Якщо доберемося щасливо до другого лісу — вважай, ми вдома. А тепер їдьмо вкупі! Щастя, що князівна з Жендзя— ном на Бурляєвих конях.
Вони пришпорили коней і наздогнали Жендзяна з Геленою.
— Що то за заграва праворуч? — спитала князівна.
— Милостива панно! — відповів малий рицар. — Скажу тобі правду: це можуть бути татари.
— Боже праведний!
— Не тривожся, мила панно! Головою присягаюся, що ми від них утечемо, а в Матчині наші хоругви.
— Ради Бога! Тікаймо! — мовив Жендзян.
Усі замовкли і помчали як духи. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва трохи пригасла. Раптом Гелена обернулася до малого рицаря.
— Милостиві панове! — сказала вона. — Присягніть, що живою мене їм у руки не віддасте!
— Не віддамо! — відповів Володийовський. — Присягаюся життям!
Ледве він договорив, як вони вискочили з лісу в поле, а радше, у степ, що простягався приблизно на чверть милі, на протилежному кінці якого знову чорніла смужка лісу. Цей простір, зусібіч відкритий, сріблився у місячному сяйві, і було на ньому все видно як удень.
— Це найгірший шмат дороги! — прошепотів Заглобі Володийовський, — бо якщо вони у Чорному Острові, неодмінно вийдуть на цю прогалину поміж лісами.