Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Втік.
— Господи, ну?
— Ну, от і… прямо сюди.
Він сів навпроти в крісло, з усієї сили притискаючи до себе кашкета.
— Як же це сталося? — запинаючись, спитала Даша.
— Та так — звичайно.
— Було небезпечно?
— Так… Тобто — не дуже.
Так вони сказали одне одному ще якісь слова. Потроху обох почала огортати соромливість; Даша опустила очі:
— Сюди, в Москву, давно приїхали?
— Тільки що з вокзалу.
— Я зараз скажу подати кави…
— Ні, не турбуйтесь… Я зараз у готель.
Тоді Даша ледве чутно спитала!
— Увечері приїдете?
Стуливши губи, Іван Ілліч кивнув. Йому нічим було дихати.
Він підвівся.
— Значить, я поїду. Увечері приїду.
Даша простягнула йому руку. Він узяв її ніжну й сильну руку, і від цього дотику стало гаряче, кров хлинула в обличчя. Він стиснув її пальці і пішов у прихожу, але в дверях оглянувся. Даша стояла спиною до світла і дивилася спідлоба.
— Годині о сьомій можна прийти, Даріє Дмитрівно?
Вона кивнула. Іван Ілліч вискочив на ганок і сказав візникові:
— В готель, в хороший, в найкращий!
Сидячи відкинувшись у прольотці, засунувши руки в рукава шинелі, він широко усміхнувся. Якісь голубуваті тіні — людей, дерев, екіпажів — летіли перед очима. Свіжий вітрець, що пахнув російським містом, холодив обличчя. Іван Ілліч підніс до носа долоню, що пашіла ще від Дашиного дотику, і засміявся: «Чари!»
В цей час Даша, провівши Івана Ілліча, стояла коло вікна у вітальні. В голові дзвеніло, ніякими силами не можна було зосередитись, зміркувати — що ж трапилось? Вона міцно зажмурилась і раптом ойкнула, побігла в спальню до сестри.
Катерина Дмитрівна сиділа коло вікна, шила й думала. Почувши Дашині кроки, вона спитала, не підводячи голови:
— Дашо, хто був у тебе?
Катя придивилась, обличчя її здригнулось.
— Він… Не розумієш, чи що… Він… Іван Ілліч.
Катя опустила шитво і повільно сплеснула в долоні.
— Катю, ти зрозумій, я навіть і не рада, мені тільки страшно, — промовила Даша глухим голосом.
XXXI
Коли настали сутінки, Даша почала здригатись від кожного шелесту, бігала в вітальню і прислухалась… Кілька разів розгортала якусь книжку — все на одній і тій самій сторінці: «Маруся любила шоколад, що його чоловік привозив їй від ЇСрафта…» В морозних сутінках навпроти в будинку, де жила актриса Чародєєва, спалахнули два вікна, — там покоївка в чепчику накривала на стіл; з’явилась худа, як кістяк, Чародєєва, в накинутій на плечі оксамитній шубці, сіла до столу і позіхнула, — мабуть, спала на канапі; налила собі супу і раптом задумалась, втупилась скляними очима в вазочку з зів’ялою трояндою. «Маруся любила шоколад», — крізь зуби повторила Даша. Раптом подзвонили. У Даші кров відхлинула від серця. Але це принесли вечірню газету. «Не прийде», — подумала Даша і пішла в їдальню, де світилась одна лампочка над білою скатеркою і цокав годинник. Було без п’яти сім. Даша сіла коло стола: «Отак з кожною секундою спливає життя…»
У парадному знову подзвонили. Задихнувшись, Даша схопилась і вибігла в прихожу… Прийшов сторож з лазарету, приніс пакет з паперами. Іван Ілліч не прийде, звичайно, і правильно зробить: ждала два роки, а діждалась — слова не знайшла сказати.
Даша витягнула хустинку і стала кусати її з ріжка. Почувала ж, знала, що саме так воно і трапиться. Два роки любила свого якогось, вигаданого, а прийшов живий чоловік… і вона розгубилася.
«Жахливо, жахливо», — думала Даша. Вона не помітила, як відхилилися двері і з’явилась рябенька Ліза.
— Баришня, до вас прийшли.
Даша глибоко зітхнула, легко, наче не торкаючись підлоги, пішла в їдальню. Катя побачила Дашу перша і усміхнулась до неї. Іван Ілліч схопився, кліпнув і випростався.
Одягнений він був у нову сукняну сорочку, з новеньким, через одно плече, спорядженням, чисто побритий і підстрижений. Тепер особливо було помітно, який він високий, підтягнутий і широкий у плечах. Звичайно, це була зовсім нова людина. Погляд світлих очей його твердий, по боках рівного, чистого рота — дві зморшки, дві рисочки… У Даші забилося серце, вона зрозуміла, що це — слід смерті, жаху і страждання. Його рука була сильна і холодна.
Даша взяла стілець І сіла поруч з Телєгіним. Він поклав руки на скатерку, стиснув їх і, поглядаючи на Дашу, швидко, мигцем, почав розповідати про полон і про втечу з полону. Даша, сидячи зовсім близько, дивилась йому в обличчя, рот її розтулився.