Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Втікачі звернули в ліс і пішли вздовж дороги. Говорили мало, пошепки. Було тепер зовсім темно. Над головами поважно шуміли сосни, і шум їх був подібний до шуму води, що падає десь удалині.
Час від часу Телєгін сходив униз на шосе подивитись на верстові стовпи. В одному місці, де мав бути військовий пост, зробили великий обхід, перелізли через кілька ярів, у темряві наражались на повалені дерева, на гірські струмки, — промокли й обдерлись. Ішли цілу ніч. Один раз перед ранком залунав шум автомобіля, — тоді вони лягли в канаву, автомобіль проїхав недалеко, було навіть чути голоси.
Вранці втікачі вибрали місце для відпочинку в глухій лісовій балці, коло струмка. Попоїли, випорожнили до половини пляшку з коньяком, і Жуков попросив побрити його знайденою в автомобілі іржавою бритвою. Коли були зняті борода й вуса, у нього несподівано виявилось дитяче підборіддя і припухлі великі губи. Телєгін і Мельшин довго реготали, показуючи на нього пальцями. Жуков був у захваті, щось мимрив і ляпав губами, — він просто був п’яний. Його прикрили листям і звеліли спати.
Після цього Телєгін і Мельшин, розіклавши на траві карту, зрисували кожен для себе маленький топографічний знімок. Завтра вирішено було розділитися: Мельшин з Жуковим підуть на Румунію, Телєгін зверне на Галичину. Велику карту закопали в землю. Нагребли листя, зарилися в нього і зараз же поснули.
Високо на краю шосе над балкою стояв чоловік, спершись на гвинтівку, — вартовий, що охороняв міст. Навколо, біля ніг його, в лісовій пустелі, було тихо, лише важкий тетерук пролітав через галявину, зачіплюючи крильми об ялини, та десь одноманітно падала вода. Вартовий постояв і відійшов, взявши напоготів гвинтівку.
Коли Іван Ілліч розплющив очі, була ніч; між чорним нерухомим гіллям світились ясні зірки. Він почав пригадувати вчорашній день, але відчуття душевного напруження на суді і під час втечі було таке болюче, що він одігнав від себе ці думки.
— Ви не спите, Іване Іллічу? — спитав тихий голос Мельшина.
— Ні, давно не сплю. Вставайте, будіть Жукова.
Через годину Іван Ілліч ішов сам-один вздовж дороги, що біліла в темряві.
XXIX
На десяту добу Телєгін досяг прифронтової смуги. Весь цей час він ішов тільки ночами, а як починало розвиднятись, звертав у ліс, коли ж довелося спуститися на рівнину, вибирав для нічлігу місце якнайдалі від житла. Живився сирими овочами, крадучи їх на городах.
Ніч була дощова й холодна. Іван Ілліч пробирався по соші між санітарними хурами, що йшли на захід, повними поранених, між возами з домашнім добром, юрбами жінок і стариків, що несли на руках дітей, клунки і посуд.
Назустріч, на схід, рухались військові обози і військові частини. Було дивно подумати, що минув чотирнадцятий і пятнадцятий і кінчається шістнадцятий рік, а по розбитих дорогах так само риплять обози, плентаються в покірному розпачі жителі зі спалених сіл. Але тепер величезні військові коні — ледве волочать ноги, солдати — обдерлись і стали дрібніші, юрби бездомних людей — мовчазні і байдужі. А там, на сході, звідки різкий вітер жене низькі хмари, і досі ще вбивають люди людей і не можуть знищити одні одних.
На грузькій низині, на мосту через збутнілу річку, ворушилося в темряві величезне стовпище людей і возів. Гуркотіли колеса, ляскали батоги, лунали вигуки команд, рухалась безліч ліхтарів, і світло їх падало на каламутну воду, що крутилася між палями.
Сковзаючи по схилу соші, Іван Ілліч добрався до мосту. По ньому проходив військовий обоз. Перш ніж розвидниться, нічого було й думати пробратися на той бік.
В’їжджаючи на міст, коні присідали в голоблях, чіплялися копитами за розмоклі дошки, ледве витягаючи вози. Скраю, коло в’їзду, стояв вершник у розмаяному вітром плащі, тримав ліхтар і кричав хрипко. До нього підійшов старик, скинув картузика, — щось, видно, просив. Вершник, замість відповіді, вдарив його в обличчя залізним ліхтарем, і старик упав під колеса.
Далекий кінець мосту потопав у темряві, але плями вогнів створювали враження, що там — тисячі втікачів. Обоз повільно йшов і йшов. Іван Ілліч стояв, притиснений до воза, — на ньому в напнутій ковдрі сиділа худа жінка з навислим на очі волоссям. Одною рукою вона обхопила клітку з птицею, в другій тримала віжки. Раптом обоз зупинився. Жінка з жахом обернулась. По той бік мосту наростав гомін голосів, швидше рухались ліхтарі. Щось трапилось. Дико, по-звіриному, завищав кінь. Чийсь протяжний голос крикнув по-польськи: «Рятуйтесь!» І зараз же залп з гвинтівок рвонув повітря. Шарахнули коні, затріщали вози, завили, заверещали жіночі, дитячі голоси.