Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Я сохою за тридцять років, знаєш, скільки землі покопирсав? Звісно, я революціонер: мені ж порятунок душі дорогий чи ні?
Телєгін писав Даші щодня, вона відповідала йому рідше. Її листи були чудні, наче пришерхлі льодком, і Івана Ілліча проймало трохи холодом, коли він читав їх. Звичайно він сідав коло вікна і кілька разів прочитував аркуш Дашиного листа, написаний широкими рядками, що загинались донизу. Потім дивився на лілово-сірий ліс на островах, на хмарне небо, таке ж каламутне, як вода в каналі, — дивився і думав, що так саме й треба, щоб Дашині листи не були ніжними, як йому, нерозумному, хочеться.
«Любий друже мій, — писала вона, — ви найняли квартиру аж з п’ятьох кімнат. Подумайте — в які витрати ви вганяєте себе. Адже якщо навіть доведеться вам жити не самому, — то й це багато: п’ять кімнат! А прислуга, — треба тримати двох жінок, і це в наші часи. У нас, у Москві, осінь, холодно, дощі — просвітку нема… Будемо ждати весни…»
Як тоді, в день від’їзду Івана Ілліча, Даша відповіла тільки поглядом на запитання його — чи буде вона його дружиною, так і в листах вона ніколи прямо не згадувала ні про весілля, ні про майбутнє життя удвох. Треба було ждати весни.
Це дожидання весни і невиразної, розпачливої надії на якесь чудо було тепер у всіх. Життя спинялося, залягало на зиму — смоктати лапу. Наяву, здавалось, не було більше сил пережити це нове дожидання кривавої весни.
Одного разу Даша написала:
«… Я не хотіла ні говорити вам, ні писати про смерть Безсонова. Але вчора мені знову розказували подробиці про його жахливу загибель. Іване Іллічу, незадовго перед тим, як він мав їхати на фронт, я зустріла його на Тверському бульварі. Він був дуже жалюгідний, і мені здається, якби я його тоді не відштовхнула, він би не загинув. Але я відштовхнула його. Я не могла зробити інакше, і я б так само зробила, якби довелося повторити минуле».
Телєгін просидів півдня над відповіддю на цей лист… «Як можна думати, що я не перейму на себе всього, що з вами, — писав він дуже позільно, вдумуючись, щоб не покривити жодним словом. — Я часом перевіряю себе, — якби ви навіть покохали іншу людину, тобто якби трапилось найстрашніше зі мною… Я перейняв би на себе й це… Я б не примирився, ні: моє сонце потьмарилося б… Але хіба любов моя до вас в самій радості? Я знаю почуття, коли хочеться віддати життя, тому що надто глибоко любиш… Так, очевидно, почував Безсонов, коли виїжджав на фронт… І ви, Дашо, повинні почувати, що ви безмежно вільні… Я нічого не прошу у вас, навіть любові… Я це зрозумів за останній час…»
Через два дні Іван Ілліч повернувся на світанку з заводу, прийняв ванну і ліг у постіль, але його зараз же розбудили — подали телеграму:
«Все гаразд. Люблю страшенно. Твоя Даша».
Одної неділі інженер Струков заїхав за Іваном Іллічем і повіз його в «Червоні бубонці».
Шинок містився в підвалі. Склеписта стеля і стіни були розмальовані барвистими птахами, немовлятами з розпусними личками і багатозначними закрутками. Було гамірно й димно. На естраді сидів маленький лисий чоловік з нарум’яненими щоками й перебирав клавіші рояля. Кілька офіцерів пили міцний крюшон і пускали голосні зауваження про жінок, які входили. Кричали, сперечались присяжні повірені, причетні до мистецтва. Голосно реготала цариця підвалу, чорноволоса красуня з припухлими очима. Антошка Арнольдов, крутячи пасмо волосся, писав кореспонденцію з фронту. Коло стіни, на підвищенні, схиливши п’яну голову, дрімав родоначальник футуризму — ветеринарний лікар з перекривленим сухотним обличчям. Хазяїн підвалу, колишній актор, довговолосий, лагідний і завжди п’яний, з’являвся часом у бічних дверях, дивлячись божевільними очима на гостей, і зникав.
Струков, що захмелів від крюшону, говорив Івану Іллічу:
— Я чому люблю цей шинок? Такої гнилі ніде не знайдеш — просто втіха!.. Дивись — он у кутку сидить одна — худа, страшна, ворушитися навіть не може: істерія в останньому градусі, — має надзвичайний успіх.
Струков коротко зареготав, сьорбнув крюшону і, не витираючи м’яких, відтінених татарськими вусиками губів, продовжував називати Івану Іллічу імена гостей, вказувати пальцем на невиспані, хворобливі, напівбожевільні обличчя.
— Це все останні могікани… Залишки естетичних салонів. Га! Пліснява ж яка. Га! Вони тут закупорились — і вдають, ніби ніякої війни немає, все по-старому.
Телєгін слухав, дивився… Від задухи, тютюнового диму й вина все здавалось ніби уві сні, паморочилась голова… Він бачив, як кілька чоловік обернулось до вхідних дверей; розліпив жовті очі ветеринарний лікар; висунулось з-за стіни божевільне обличчя хазяїна; напівмертва жінка, що сиділа збоку коло Івана Ілліча, підвела сонні повіки, і раптом очі її ожили, з незрозумілою жвавістю вона випросталась, дивлячись туди, куди і всі… Несподівано стало тихо в підвалі, упала й задзвеніла склянка…