Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Період найбільшого поширення германських (вельбарських) елементів у Південно-Східній Європі відповідає часові існування «держави Германаріха» (друга-третя чверті IV ст.). Це воєнно-політичне утворення, межі якого відповідають східному ареалу черняхівської культури, являло собою об’єднання союзних та підкорених готами племен. Крім германців, воно охоплювало групи сармато-аланів, пізніх скіфів Причорномор’я та слов’ян.

Незважаючи на надетнічність, черняхівська спільнота завдяки прогресивним процесам культурної та економічної інтеграції мала ознаки ранньої держави[402].

Відносна політична стабільність на південному сході Європи була порушена вторгненням гунів. У 375 р. вони завдали поразки готському війську під проводом короля Германаріха. Цим скористалися слов’яни-анти, щоб позбутися політичної залежності. Війна йшла з перемінним успіхом. Незважаючи на те, що готам вдалося захопити і стратити через розп’яття короля антів Божа з синами та сімдесятьма старійшинами, своєї мети слов’яни досягли. Протягом кінця IV — першої третини V ст. германські угруповання залишили Східну Європу. Нечисленна кількість готів залишилася тільки в гірському Криму, де їхня мова документально зафіксована навіть у XVI ст.[403].

Найбільш тісні етнічні зв’язки у давніх слов’ян існували з балтськими племенами. Ряд лінгвістів вважає, що загальнослов’янська (праслов’янська) мова сформувалася на основі периферійних діалектів протобалтської мови[404]. Цей процес проходив, на думку різних вчених, у хронологічних рамках І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. На цей час територія мешкання балтів, згідно з картою поширення гідронімів, охоплювала землі на південь від Західної Двіни та Оки до Десни та Прип’яті. Північніше панують фінно-угорські назви, південніше, в Лісостепу та Степу — іраномовні (скіфо-сарматські)[405].