Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Що ми с-с-скажемо?
— Не хвилюйся, розмову вестиму я.
— Можливо, н-н-нам не варто в це л-л-лізти?
— То чекай надворі. Я про все подбаю.
— Ні, я й-й-йду з тобою.
Я не нервувався, мене переповнювали злість та відчай. А от із братом усе було інакше: він пішов, бо я пішов. В’язниця. Джейкові геть не хотілося туди заходити, але, попри все, він зважився. Мені знову спало на думку, скільки ж у цьому хлопчині сили, про яку люди, що чули лише його заїкання, і не здогадувалися.
У кімнатці сиділо двоє. Один із них — сержант Блейк, з ним я щойно мав телефонну розмову, другий — Доул. Доул був одягнений у повсякденний одяг: широкі штани та квітчаста жовта гавайка. Під правим оком чорнів великий синець. Розпухлою губою він сьорбав із пляшечки «Колу». Ані слова не писнув, лише пильно нас роздивлявся.
— Прийшли поговорити з Гасом? — запитав сержант Блейк.
Коли ми зайшли, він саме прикріплював папірці до дошки оголошень, що висіла на стіні позаду центрального стола. У руках тримав кілька аркушів із портретами осіб, які розшукуються.
— Не зовсім, сер, — промовив я, наблизившись до столу. — Є одна важлива справа, яку Гасові потрібно зробити.
— Доведеться зачекати до понеділка.
— Це не може чекати. Він має зробити ту справу просто зараз.
Сержант Блейк поклав папірці на стіл:
— Тебе ж звуть Френком? Френку, а що ж то за така важлива справа?
— Гас копав могилу моїй сестрі, проте не довів справу до кінця.
— Це важливо, — зазначив сержант. — Ось що я вам скажу, хлопці. Я зателефоную Ллойду Арвіну. Він відповідальний за справи на цвинтарі. Упевнений, він знайде когось, аби довести все до пуття.
— Я не хочу когось, сер. Я хочу Гаса.
Стілець, на якому сидів Доул, зачовгав по підлозі. Я зиркнув у його бік, Доул ліниво ковтав «Колу» — мабуть, насолоджувався сценкою, що розігрувалась у нього перед очима.
— Хлопці, послухайте. Нічого не можу зараз удіяти, — пояснив сержант Блейк. — Мені шкода.
— Але ж, сер, це надважливо.
— Так само, як і закон, синку. Я ж кажу вам, Ллойд Арвін знайде людину, яка зробить усе як слід. Переконаний у тому.
— Ні, будь ласка, — я благав. — Це має бути Гас.
— Чому Гас? — Доул поставив пляшечку.
Я волів би, щоб Доула тут не було. Я волів би бути дорослим і довести до кінця справу з Доулом, яку не встиг завершити Гас. Не хотілося навіть визнавати його присутності, необхідність говорити викликала лише відразу. Проте що я міг тоді зробити? З відчаю я вигукнув:
— Тому що він і його предки — гробарі, і Гас копає не просто ями в землі.
— Але ж синку, могила, — відповів сержант Блейк, — це, власне, лише дірка в землі.
— Ні, зовсім, ні. Коли це зробити правильно, вона перетворюється на вирізьблену скриньку, в якій лежатиме щось цінне. Я не хочу, аби казна-хто вирізьблював скриньку для Аріель.
— Співчуваю, Френку. Чесно, співчуваю. Але я не можу просто так відпустити ув’язненого.
— А чому ні, Кліве? — Доул взяв до рук «Колу».
— Тому що я вже підготував усі необхідні документи. Я не маю таких повноважень. Як я поясню це босові?
— А що тут пояснювати? Ти відпускаєш його, він доводить могилу до пуття і повертається, — вів Доул.
— А чого ти такий упевнений, що він повернеться?
— Запитай його.
— Доуле, послухай…
— Приведи його сюди і запитай, Кліве.
— Привести його сюди?
— Ти боїшся, що він учинить тут погромище?
— Ой, хто б це тут озивався? — кинув у відповідь сержант Блейк.
— Паразит ударив мене, — Доул торкнувся синця. — Давай його сюди, Кліве.
— Господи, — зітхнув сержант Блейк. Він подивився на Доула, на мене та Джейка, похитав головою — і зрештою поступився. Дістав з шухляди у столі ключі, відчинив металеві двері позаду і пішов до в’язниці.
За його відсутності Доул жодним словом не обмовився. Сидів і потягував потроху «Колу» — так, ніби розбите обличчя, друг у в’язниці, двійко наївних дітлахів з безнадійною місією — то буденна справа, не варта його уваги.
А я... я стояв і не знав — плюнути йому в обличчя за те, що саме через нього виникло стільки неприємностей, чи до смерті дякувати за надану допомогу.