Звичайна вдячність

— Я не думаю, що ти виродок. Я не вважаю тебе хворим.

— Ні, Ви лише думаєте, що я вбивця.

— Ні, не думаю. І ніколи не думав.

— Правильно.

— Я завжди бачив у тобі молодика, який товаришує з моєю донькою і ставиться з повагою до моєї сім’ї. Знаю, ти в дечому помилявся. Однак за час усієї цієї страхітливої метушні я ні на секунду не повірив, що ти можеш скривдити Аріель. Це щира правда.

У батьковому голосі не було й дещиці злості, він намагався спокійно запевнити й переконати: точнісінько як під час проповідей, коли тато розповідав про Бога.

— Карле, хтось знає про це?

— Я нікому не розповідав, навіть Аріель.

— Але вона знала?

— Думаю, здогадувалася. Проте ми ніколи про це не говорили.

— Ти знав, що вона була вагітна?

— Сварка, про яку всі торочать, була через дитину.

— Дитину?

— Я сказав їй. Містере Драм, пробачте, але я думав, так буде краще. Я сказав, що знаю лікаря в Рочестері, який може їй зарадити.

— Аборт?

— Так, сер, аборт. Але вона і слухати не схотіла. Казала, що збирається народити дитину і виховувати її тут, у Нью-Бремені.

— Вона розповідала про батька дитини?

— Ні, жодного разу.

— Маєш думки щодо цього?

— Ні, сер.

— Вона втікала вночі, не знаєш до кого?

— Чесно, не знаю. Коли хотіла, Аріель могла бути дуже потайливою, що, власне, мені в ній і подобалося. Вона вміла зберігати таємниці — свої і ті, що їй довіряли. Я сподіваюся, це зостанеться таємницею. Містере Драм, Ви ж нікому не розповісте, що я Вам довірив?

— Ні, Карле.

— Я не знаю, що робитиму, якщо люди довідаються правду. Єдина причина, чому я розповів: Ви так само, як і Аріель, умієте зберігати таємниці. Я не хотів, щоб Ви вважали мене причетним до її загибелі, бо я ніколи того не зробив би. Я сумую за нею, я страшенно за нею сумую…

— Ми всі сумуємо.

Хтось відчинив двері в підвал. Я подумав, то повернувся Гас. Злякався, що він почне шуміти і тим самим викриє нас, тому швидко запхав дрантя в трубу. Ми з братом обернулися: на наш подив, у кімнату зайшов сержант Доул. Він був у формі.

— Я шукаю Гаса.

— Його тут нема.

— Біля церкви стоїть спортивна машина Карла. Він зараз із батьком? — Доул підійшов ближче.

— Так, — відповів я.

— Розмову закінчено?

— Так.

— Хлопці нишпорять?

Сержант підходив усе ближче і ближче, Джейк відступив крок назад.

— Є щось для мене? — Доул спочатку поглянув на мене, проте я був певний, що батько сваритиметься, якщо розпатякаємо почуте. Він став між мною та братом. Сержант повернувся обличчям до Джейка і нахилився:

— Скажи мені, Джейкі. Він зізнався в убивстві?

Джейк скривився. Пояснити, чи хотів він змовчати, чи, навпаки, щось розповісти, я не міг. Доул іще нижче опустив голову, міліметри відділяли його обличчя від братового.