Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Та кажу ж вам, — стверджував містер Бейк. — Хлопчина — гомик. Невже тобі ніколи не видавалося дивним те, як він гарно співає та грає?
— Джон Вейн також чудово грає, проте я не чув, щоб його називали педиком, — озвався чоловік з перукарського крісла.
Я відірвав очі від журналу. Джейк також підвів голову.
— Якщо він педик, то я балерина, — мовив інший чолов’яга з черги. — Білле, думаю, поширювати такі чутки небезпечно. Це може мати якнайгірші наслідки.
— Слухай, я довідався це від Голдерсона, а він стверджує, що дізнався про таке від поліцейського, — відповів містер Бейк. — Поліція знає, що до чого, там не брехали б.
— Ай, — зойкнув чоловік у кріслі.
— Пробач, Дейве, — мовив перукар.
— Може, ви завершите вашу розмову після того, як мене дострижуть? Не хотілося б ходити з одним вухом.
Я поклав журнал і підвівся. Джейк теж.
— Ми повернемося пізніше.
— Звісно, хлопці. Коли забажаєте, — містер Бейк помахав нам услід.
Ми радилися в тіні від полотняного навісу біля вікна перукарні.
— Френку, що ж нам робити? — спитав брат.
Я подивився на інший бік вулиці, де був поліцейській відділок. Цікаво, Доул зараз там? Кому він іще розказав?
— І гадки не маю, — відповів я.
— Можливо, варто поговорити з Гасом?
— Так, справді, Гас.
— Я не бачив його мотоцикла біля церкви, — зауважив Джейк.
Це не мало значення. Я знав, де того дня був Гас.
Дорогою до цвинтаря йшли мовчки. Я розмірковував про те, як одна погана справа потягнула за собою іншу. І в обох випадках велика частина відповідальності лежала на мені. Я ненавидів Доула, який тепер був не лише розбишакою, а й базікалом. Так хотілося бути старшим і дати йому здачі. Таки треба було все розповісти татові. Захвату це не додавало.
Гасів «Індіан» стояв біля невеличкої будівлі, де зберігали обладнання. Цвинтар був великий; де саме копали могилу для Аріель, я не знав. Довелося трохи поблукати. Долина ніжилась під безхмарним небом, вдалечині простягалися оксамитові поля, повсюди співали пташки. Я бував тут чимало разів — на днях пам’яті загиблих у війні, похоронах таткових парафіян, а нещодавно і на похороні Боббі Коула й мандрівника. Мені це місце завжди здавалося мирним і навіть красивим. Однак того дня все було інакше. Я бачив його таким, як воно є, — містом мертвих. Усе, що відокремлювало мене від решти містечка, — це кована огорожа, але вона товстим муром відділяла мене й від приємних і знайомих речей. Ми проминули могилу Боббі Коула, де й досі на земляному горбику стояли зів’ялі квіти. Я підійшов до могили мандрівника, пригадуючи день, коли його тіло поховали, і свої тодішні думки про красу цієї місцини. Уже зараз я точно знав: нічого милого і приємного в землі, з якої ростуть надгробні плити, немає.
— Он він, — промовив Джейк.
На протилежному кінці цвинтаря був невеличкий схил, де росла липа. Стояв візок, поруч лежала гора свіжої землі; Гас працював у ямі, яка була вже достатньо глибокою.
Якось Гас розповідав, що походив з сім’ї міссурійських гробарів, доволі відомих у своєму штаті. Проте чомусь, у розповіді, він вимовляв «міссуройських». Як казав Гас, чимало людей приходило до його діда та батька, аби ті викопали могилу для своїх близьких.
— Це не просто копання, хлопці. Це вирізьблення скриньки в землі, що отримає і буде навічно зберігати щось дуже дороге. Якщо зробити все правильно, люди не вважатимуть це лише ямою в землі. Настане час, і ви самі все зрозумієте.
Гас умів чудово оповідати історії: ніколи не вгадаєш, де правда, а де вигадка, а тим паче коли він ще й трішки хильне.
Він був одягнений у футболку, яка від роботи забруднилася. Так захопився копанням, що й не помітив, як ми підійшли:
— Привіт, Гасе, — привітався я.
Він підвів голову, тримаючи в руках лопату, її лезо стирчало з землі. Він невдоволено вирячився на нас:
— Що ви тут робите?
— Можна з тобою хвильку поговорити?
— Зараз?
— Так, це важливо.
Він викинув ще трохи землі нагору, встромив у землю лопату, зняв шкіряні рукавиці і засунув їх у задню кишеню штанів. Виліз із ями і став поруч із нами.
— Гаразд, кажіть.
Тієї миті я нічого не міг йому відповісти. Просто вирячився на купу землі, там щось рухалося. Придивився ближче — то повзали черв’яки. А потім перевів погляд на яму, куди наступного дня опустять Аріель. Вона нітрохи не була схожа на вирізьблену скриньку, сльози підступили до горла. Джейк тупо дивився туди, куди і я. Скоріш за все, наші думки збігалися, мені стало шкода Джейка. Навіщо я притягнув його з собою…