Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
У кімнаті я сам. Помалу мною опановує спокій. Зараз я можу поміркувати, спокійно почитати етюди Мечникова, менш помріяти про майбутню нашу кімнату. І я читаю, читаю.
Я так зачитався, що не почув, як у кімнату вбігла Вега.
Це була стара, невдало обстрижена Мелентієм і дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути. Лідія Вікторівна помилялася, кажучи, що Вега вмре після неї. Де там! Лідія Вікторівна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться.
Я не дихав, коли мені траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганішого духу, ніж од Веги, часу, якихось ліків і цілий тиждень невинесених помиїв, бути не може.
– Пішла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуєш, Вега, од тебе погано несе? Пішла геть. Ти – собака, не розумієш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз. Так, так… годину тому я дав би тобі по потилиці та й годі, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разі ти культурніша за Рятуйку…
Але мого лагідного тону Вега не розуміє. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток і лягає на мою одежу.
– Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я її і чую, що вже пече злість на це падло. – Пішла геть! – кричу я на неї й не дуже штовхаю її чоботом.
Вега лежить, ані ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить. Тоді я знімаю ремінь і боляче б’ю її по старій шкурі один раз. Вега жалібно скиглить. Не встигає вона дочвалати до дверей, як у кімнату мов вихор влітає Інна Ричардівна.
– Хам! – кричить вона несамовито. – Ах, ти ж хам! – наступає вона на мене…
Я знаю, що вона битися не буде, і не розумію, чого тоді так несамовито підводе свої скажені очи вона до мене.
– Навіщо собаку б’єш, невинну собаку? – аж розривається вона. – Па-адлєц!!!
Її очи вилазять із лоба, вона стискує жмені так, що пальці робляться білими. Вона силкується знайти потрібні слова, ковтає слину і враз випалює:
– Вона свята проти вас хамів!
І зразу ж стигне, помітивши, що сказала дурницю.
– Не пускайте цю смердючу здохляку в кімнату, де живуть люди… і потім я… не так вже боляче вдарив Вегу.
Чи від люті, чи від чого іншого на очах у Інни Ричардівни сльози. Вона нахиляється до Веги, що лежить так, наче їй, старій, статечній собаці, що багато побачила на своєму віку, собаці, що поважає себе, вихованій собаці, – соромно дивитися на нас, людей, – і цілує її безліч разів у ніс. Потім, вона тягне за ноги напівпаралізовану Вегу до себе в кімнату.
«Погана кімната – те ж, що зіпсоване м’ясо для людини», – згадую я слова Чижика. Будь проклята кімната за Бессарабкою біля кам’яного муру!
Я вдягаюся і також виходжу з хати.
Без мене Чижик зв’язав книжки, склав сорочки, онучі й білизну в один вузол і десь щез. Мені лишається розіслати шинелю і лягти спати. Лежу я із заплющеними очима з півгодини. Надворі уже темно.
Чижик увіходе через кухню. Це чує Інна Ричардівна. Вона зразу ж з’являється. Мені здається, що вони змовилися зійтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца.
– Ви прийшли, Чижику? – ніжно питає вона, але так тихо, що я ледве чую.
– Раз балакаєте зі мною – значить, прийшов, – відповідає Чижик.
– Поведіть Буца пісяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь.
Чижик силкується вдати з себе спокійного. Він, мабуть, зціпив зуби. Але враз він підводиться й умокаючи гукає Буца.
– Ходім, Буц… на, на, на! Ідемо!..
Він вилазе у вікно і за ноги витягає в садок Буца. Вони в тіні. Раптом Буц починає несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’є по ньому, як по подушці. Буц, наляканий незрозумілим поводженням, верещить дико, видно виривається, ним опанував жах.
Інна Ричардівна підбігає до вікна й збентежена нервується; вона зла, як вовчиця. Чижик у садку свистить і грудкою шпурляє в дошки сараю. Через хвилинку він з’являється у вікні і майже кидає у хату Буца. Буц, одсахнувшись од Чижика, лащиться, жаліється Інні Ричардівні на щось, скиглить.
– Ви пороли Буца?.. – голос її тремтить. – За що ви били його?
– Я?! Що ви… Я не бив його…
Мені робиться смішно. Це вже Чижик перебрав. Що це він?
– Ви били, дурень бородатий, Буца. Дурню боро-да-тий!
– Коли ви, Інно Ричардівно, не розумієте, то мовчіть. До Буца прийшла якась сука, вся у язвах… я одігнав її…
Коли вже немає Інни Ричардівни, Чижик забирає вузол, але лишає шинелю й кепку, і виходить. Я дивуюся. Що вигадав Чижик?
Але не більш як за п’ять хвилин він з’являється, одягає кепку, шинелю, бере мою зелену скриньку і знову щезає.