Невідоме Розстріляне Відродження

І

Сьогодні ввечері, коли я сидів за письмовим столом і хотів уже братись до пера, в кімнату раптом постукали.

– Зайдіть… – сказав я, мало вдоволений з візити, хто б не дарував мене нею, й неохоче повернувся разом із кріслом до дверей. В двері входив мій давній приятель, ба навіть, колишній друг, художник П.

– А… – хутко зірвався я з кріселка й майже не побіг йому назустріч, – де ж ти пропадав, друже, яким тебе вітром?

– Вибач, Линику (так мене кликали колись товариші), що я забрів до тебе нежданий-негаданий, та ще й з оцим…

Тут я побачив, що в мого друга під пахвою біліє якась велика дошкувата річ, завинута в біле полотно.

– А що це має бути? – запитав я, тиснучи приятелеві руку.

Художник хитро посміхнувся, ніяково струсив із себе й з білої намітки краплини дощу й замість відповіді сказав:

– Дозволь роздягтись, чи що?

Доки П. роздягався, я пригадав своє останнє з ним побачення. Яскраво пам’ятаю, було це на пероні років п’ять тому – він від’їздив. Я востаннє помахав йому рукою, і поїзд рушив. Власне, нічого такого особливого в цім прощанні й не було, але тепер воно виплеснулось чомусь, як риба на тихій дзеркальній поверхні ріки, свіжо й недавньо…

– Де можна поставити оцю мою, коли хочеш, скажу так – таємницю?

І він, зашарілий на лиці з осіннього надвору, вже зовсім роздягнений, показав на невідому мені річ, завинуту в біле полотно.

– Став отут у кутку… і сідай, і кури, коли куриш, і розказуй.

– Знаєш, Линику, я приїхав до тебе не для розказувань і я не курю вже більше… Я маю удатись до тебе з надзвичайно серйозною справою, що має надалі визначити для мене бути чи не бути, життя чи смерть…

Признаюсь, ця заява мого друга схвилювала мене трохи й сповнила одразу ж неусвідомленою тривогою.

– Життя й смерть?.. Бути чи не бути?.. Слухай, друже, я переконався, що в житті не кожному чоловікові доводиться ставати перед такою дилемою, а ти, певно, розхвильований чимсь, ну й перебільшуєш, як завжди…

– Як завжди?.. – перебив мене, посміхаючись П. – Ні, я не помиляюся, і не перебільшую, і я таки стою перед такою, як ти кажеш, дилемою, і знаю, що ти мені не ймеш віри.

– Голубе, я не це хотів сказати, – в свою чергу перебив я П.

– А ти зовсім не говори… Ти тільки обіцяй, що слухатимеш мене півгодини і ні про що не будеш розпитувать.

– Буду, – твердо відповів я.

– Дякую… Отже, перш за все, я мушу сказати тобі кілька слів гіркої правди, – говорив П., вмощуючись у кріселко, – ніколи не вважав я тебе за значну індивідуальність, завжди ти видавався мені за людину середню, сіреньку, підстрижену під гребінець пересічності, й поважав я тебе більше, як громадянина, ніж як одиницю творчу, як горючий матеріял. П’ять років тому, пам’ятаєш, ми з тобою роз’їхались. Вірніш, я поїхав, а ти лишився тут, тоді я думав, що от я їду – і зі мною може трапитись яке хоч нещастя… Поїзд може піти під ухил, в дорозі я можу заслабнути на тиф, я можу померти з голоду, але ти… О, за тебе я не боявся – ти виживеш! Власне, як по правді, то я тоді про тебе зовсім не думав… не думав аж до вчорашнього дня, і тільки вчора згадав… Згадав про те, що в мене ж є знайома пересічна людина, до якої, при нужді, я можу вдатись.