Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Вона глянула на нього м’якими очима й по-дитячому, що аж ніяк не личило її літам, крутнулася з кімнати. За дверима вона співає «Чижика»: «Випіл рюмку, випіл двє, зашумєло в галовє…»
Лідія Вікторівна Чижикові каже:
– Середа – нещасний день. Сьогодні Інна не піде на біржу і я, Чижику, не хочу йти продавати книжки, бо в середу я їх не продам. Доведеться, серце, піти вам. Ви підете, Чижику. Це, звичайно, не забобони, але…
– Піду, – глухо бовкнув Чижик.
І він справді встав, щоб іти.
Весела, безтурботна, знову вбігла Інна Ричардівна. Вона показала нам ясна, що наче почервоніли за якусь ніч. Просто перед Чижиковим носом вона простягла свої руки, долонями вниз, і защебетала:
– Подивіться. Ви бачите тут що-небудь? Тільки добре-добре придивіться… Ну?
– Руки як руки, – відповів Чижик, глянувши на пальці.
Інна Ричардівна трохи образилася.
– Ну, положим… Ви нічого не розумієте, – промовила вона вже не з таким запалом і сховала руки в кишенях спідниці.
– Гляньте ви, – простягла їх вона до мене.
Я глянув на руки й нічого не помітив. Тонкі чисті пальці, сухі; трохи наче порізана мініятюрним різцем, вкрита зморшками шкіра, з синіми жилками; підрізані, дуже куці нігті. Рука, колись викохана, рука, що її не роз’їдало мило, сода, літепло, що не мила підлогу, не держала сокири, пилки, лопати.
– Я не бачу нічого. Що таке?
– Як же ви нічого не бачите?.. Ну гляньте ще раз.
Я знову глянув. І знову, нічого не розуміючи, стис плечима.
– Чижику, пригляньтеся краще. Це має величезне значення.
Майже разом ми промовили:
– Руки як руки…
І лише встигли ми це сказати, як Інна Ричардівна нервово скрутила нам дві «комбінації» й, демонстративно гримнувши дверима, вискочила од нас геть у свою кватирю. А звідти виглянула перелякана голова Лідії Вікторівни, похиталася на жовтій, наче не вимитій від крону шиї, з докором глянула на Чижика і сховалася.
– У чому справа? – спитав я Чижика.
Чижик нічого не відповів, бо сам нічого не розумів. Але враз він підвівся.
– Ні, це свинство, – спокійно, ніби доводячи мені, почав він, – ти тільки зрозумій: вчора ця нахаба продержала мене до 12 години ночі і розповідала про медовий місяць, Кавказ, голоси оперних співаків, про всяку гадость. Ти як хочеш, а я довше, ніж до кінця місяця, жити тут не буду. Здичавієш! – помалу Чижик червонів.
Щоб переконати мене, він навіть вилаявся. Кінець. Ми шукаємо іншу кімнату і віднині не робимо для хазяйок нічого. Але через півгодини ми виходили разом із кімнати і в обох руках Чижик ніс книжки в чорних палітурках – лишки книгозбірні Данила Васильовича. Біля воріт ми зустріли Мелентія. Прижмуривши око, він поздоровкався до нас.
– Книжечки несете? – в’їдливо спитав він і засміявся крізь жовті зуби, – несіть, несіть. А ті, котрі перед вами жили, виносили золото, перстеники усякі, брошки, так сказать. Да-с… Всьо барахло, котре цінніше, витаскали, а ви, значить, книжечки. Ну-ну…
Чижик зробив енергійний крок до Мелентія, наче хотів обняти його й задушити.
– Мелентій, – сказав він, – товаришу Мелентій, ганчірки нам не потрібні; плювати на них. Місце – кімната, де живе людина, має величезне значення. Погана кімната – це те ж, що вонючий оселедець, риба, прілий хліб, червиве м’ясо. Коли ви знаєте, де єсть вільна кімната, за яку можна платити не більше, ніж за цю, то скажіть нам, а ми вам заплатимо. Ви ж наградили нас цією каторгою?..
– Посмотримо, – сказав Мелентій – може, й найдемо. Зайдіть сьогодні на всякий случай…
Ми пішли в ріжні боки. Чижик – на Володимирську до букініста, а я – на біржу праці. Я думав про нашу кімнату. Ні! Нам конче треба тікати.
Не знаю, як Чижикові, а мені остогидли і ця Інна Ричардівна, і Лідія Вікторівна, і Буц, і паскудна Вега. Треба забирати Рятуйку і тікати. З якої речі ми повинні ставити самовара, бігати продавати книжки, рамки, недомальовані ескізи й ріжне сміття. Годі! Сьогодні ж повідомляємо їх, що ми кидаємо таку кімнату. Я уявляю собі: ми у іншому помешканні, робимо, скільки хочемо, не бігаємо на базар, Чижик не веде вночі Буца надвір!
Я навіть твердіше ступаю, почуваючи міць в ногах. Зараз я прийду додому, застану Чижика; зразу ж ми йдемо шукати кімнату.
Йдучи вулицею, я вдивляюся в обличчя, приглядаюся до одягу, ходи, рухів людей. Мені здається, що іноді можна вгадати, що переживає людина, куди, навіть за чим вона йде. Може, це й дурниця, але робити так подобається. По звичці я роблю це. У 17–18 роках я силкувався по обличчю взнати, наприклад, до якої партії людина належить й іноді виявлялося, що я таки вгадував.