Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Ум’явши спагеті, я помив посуд і знову взявся до прибирання. Вишкріб ванну й умивальник, почистив унітаз і натер до блиску меблі. Завдяки Пацюку, який дбав про чистоту, освіжити меблі виявилося достатньо просто: оббризкав з флакону рідиною, розтер — і все готове. Після того я витягнув надвір довжелезний гумовий шланг і змив водою пилюку з віконних шибок і віконниць. Тепер увесь будинок наче обновився. Я вернувся у вітальню і протер шибки зсередини. На цьому прибирання скінчилося. Останні дві години перед вечором я провів, слухаючи грамзаписи.
Увечері, піднімаючись до кімнати Пацюка на другому поверсі, щоб узяти нову книжку, я запримітив, що велике трюмо коло сходів було страшно брудне. Я приніс рідину для чищення скла, набризкав її на дзеркало і почав терти ганчіркою. Та хоч скільки я старався, бруд не відтирався. Мені було невтямки, чому Пацюк усе дбайливо чистив і тільки забруднене дзеркало не чіпав. Я набрав у відро теплуватої води і, зішкрібши кіпоть з дзеркала нейлоновою щіткою, протер його сухою ганчіркою. Вода у відрі почорніла, мов сажа.
Тонка різьба на рамі свідчила, що дзеркало старовинне і, напевне, дороге. Після моїх зусиль на ньому не залишилося жодної плямки. У ньому відображалася вся моя постать — від голови до ніг — без жодної хиби і спотворення. Я стояв перед ним і якийсь час дивився на себе. Нічого особливо дивного я не помітив. Переді мною був звичайнісінький «я» — як завжди, з невиразним виразом обличчя. Тільки от зображення вражало надмірною чіткістю. Йому бракувало, як правило, властивої зображенням площинності. Здавалося, ніби не я розглядаю своє дзеркальне зображення, а моє плоске зображення — мене справжнього. Я підняв перед собою праву руку і витер губи тильною стороною долоні. Інший я — по той бік дзеркала — зробив те саме. А може, це я повторив те, що зробив інший я, що був по той бік дзеркала. Я вже не був певен, чи справді я з власної волі витер губи тильною стороною долоні.
Зосередивши всю свою увагу на понятті «свобода волі», великим і вказівним пальцями лівої руки я ущипнув себе за вухо. Той, що був у дзеркалі, зробив абсолютно те саме. Здавалось, ніби він так само, як і я, зосередився на понятті «свобода волі».
Врешті-решт мені все обридло, і я відступив від дзеркала. Той, що був у дзеркалі, зробив те саме.
На дванадцятий день сніг випав утретє. Коли я прокинувся, він уже йшов — навдивовижу тихий. Настільки, що навіював сон, від якого очі самі заплющувалися. Сніжинки, не тверді, але й не липкі, повільно кружляючи, спускалися з неба і танули, не встигнувши злежатися.
Я притягнув з комори гітару, насилу настроїв її і спробував заграти давню мелодію. Поки, слухаючи пісеньку Бені Ґудмена «Aіrmaіl Specіal», пригадував забуті акорди, настав час обідати. Я наробив з уже зачерствілого власного хліба бутербродів з невеличкими шматками шинки і з’їв, запиваючи банкою пива.
Коли я повправлявся на гітарі ще півгодини, прийшов Чоловік-Вівця. Сніг і далі падав — так само тихо, як і раніше.
— Якщо ми невчасно, то прийдемо іншим разом! — відразу з порога промовив він.
— Та ні-ні, я дуже радий! Нудьга просто замучила! — відповів я, поклавши гітару на підлогу.
Як і минулого разу, Чоловік-Вівця роззувся, обтрушуючи грязюку, вдарив за дверима черевиком об черевик і зайшов досередини. На тлі снігу його овеча шкура здавалася особливо доречною. Він потрюхикав до крісла навпроти мене і сів, кілька разів пововтузившись і зіпершись руками на підлокітники.
— І цей сніг ще не лежатиме? — спитав я.
— Ще ні, — відповів Чоловік-Вівця. — Сніг буває двоякий: такий, що лежить, і такий, що тане. Цього разу — саме той, що тане.
— Он що!
— А котрий не тане — той випаде наступного тижня.
— Пива вип’єш?
— Спасибі. Але якщо можна, краще бренді.
Я пішов на кухню, приготував для нього бренді, а для себе пиво й приніс до вітальні разом із бутербродами із сиром.
— На гітарі грали, правда? — захоплено сказав Чоловік-Вівця. — І ми любимо музику. Тільки от грати зовсім не вміємо.
— Та я також не вмію. Мабуть, років десять минуло відтоді, як гітару в руки брав.
— Ну, все-таки, може, щось заграєте?
Щоб не псувати гостеві настрою, я зіграв шматок мелодії «Aіrmaіl Specіal», потім спробував бринькати щось експромтом, але збився з ритму і відклав гітару набік.
— Чудово! — цілком серйозно похвалив Чоловік-Вівця. — Напевне, приємно грати на музичних інструментах, чи не так?
— Якщо вмієш. А щоб навчитися грати, треба мати добрий слух. Та навіть у такому разі, коли вчишся, можна заморити себе власного грою.