Твори в 4-х томах. Том 2

— Не смійтеся з мене, — повторив Карл. — Мені вже досить щастило увесь цей час. Я буду радий будь-якому куду, навіть наймиршавішому.

Він, звісно, вгадував наші думки, однак, як добра й лагідна людина, міг усе те зрозуміти й вибачити.

— Хороша ви людина, Карле, — мовив я, підігрітий віскі, нашим взаєморозумінням і добрим самопочуттям.

— Непогано нам тут ведеться, еге ж? — вигукнув Карл. — А де ж це добра наша Мама?

— Я тут, — озвалася Мама з темного закутка. — Я ж у вас тихенька.

— Таки так, — підтвердив Старий. — Проте відразу ставите свого чоловічка на місце, коли він часом розійдеться.

— Саме за це й люблять жінок у всьому світі,— відповіла Мама. — Скажіть мені іще щось приємне, містере Джексон.

— Будь' ласка: ви відважні, як маленький тер'єр. — Старий, як і я того вечора, здається, хильнув зайвого.

— Ой як гарно! — Мама відхилилась у кріслі, обхопивши руками коліна над халявками чобіт. Глянувши на неї, я побачив проти багаття її блакитну фланелеву піжаму та відблиски вогню на чорному волоссі.— Люблю, коли ви починаєте порівнювати мене з тер'єром. Тоді я певна, що от-от зайде розмова про війну. До речі, панове, ніхто з вас не був на війні?

— Щоб хтось із нас'та не був! — відповів Старий. — Із нас, сміливців, що будь-коли жили на світі, а ваш чоловік ще й непе-ревершений мисливець на птахів і найдосвідченіший слідопит.

— Тепер, коли він п'яний, ми хоч чуємо святу правду, — зауважив я.

— Нумо вже вечеряти, — запропонувала Мама. — Я таки страшенно зголодніла.

; Удосвіта ми сіли в машину й вибралися на дорогу, проминули селище, проїхали через густі чагарі й дісталися до кінця рівнини, оповитої туманом, який не встигло розсіяти сонце; і тут зне-нацька далеко попереду побачили антилопу, яка паслася, велика й сіра в непевному ранковому світлі. Ми спинили машину край чагарника, вийшли, присіли на землю й у бінокль побачили ще ближче до нас цілий табун конгоні, а серед них єдиного серно-бика, схожого на гладкого масайського осла, з темною шерстю й чудовими чорними, відігнутими назад рогами, які вистромлялися над травою щоразу, коли він підводив голову.

— Хочете пополювати на нього? — спитав я Карла.

— Ні. Йдіть ви.

Я знав, як він боїться підкрадатись і стріляти привселюдно, тож погодився. Мене владно спонукало себелюбство, а Карл зовсім не був себелюбний. Та й у нас давно вийшло свіже м'ясо.

Я пішов дорогою, не дивлячись на тварин, нібито байдуже;

з рушницею на лівому плечі, де ті не могли її бачити. Вони, здавалося, не звертали на мене уваги й паслися собі спокійно. Та я знав, що досить мені ступити бодай крок до них, як вони кинуться навтіки. Тим-то, помітивши краєчком ока, що сернобик похилий голову й знову став пастися, я вирішив, що час стріляти, присів, просунувши руку крізь ремінь, і тільки-но сернобик підняв голову й кинувся тікати, я прицілився йому в загривок і натне курок. Звичайно пострілу не чуєш, і я тільки почув, як ляснула куля; сернобик відразу метнувся праворуч, і вся осяяна першим сонячним промінням рівнина відразу ожила: мов ті іграшкові конячки-гойдалки, помчали чвалом довгоногі сміптні конгоні; захитавшись із боку в бік у важкому клусі, перейшла в чвал антилопа, а за нею й другий сернобик, якого я спершу не помітив. Серед цієї рухливої наполоханої маси вирізнявся мій сернобик, що біг дрібним клусом, високо задерши роги; я підвівся, щоб підстрелити його на бігу, — в прорізі прицілу він видався мені зовсім крихітним, — прицілився в шию й, узявши трохи вперед, натис на спуск; сернобик упав, дригаючи ногами, перш ніж я встиг почути удар кулі, що роздробила йому кістку. Цим другим і більш вдалим пострілом я здаля перебив йому задню ногу.