Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Запах крові
Їх розбудив далекий, але від того не менш жахливий крик. Хлопці підскочили в ліжках і, ще не продерши очей, схопили зброю. Цей голос вони знали. Його ні з чим не сплутаєш. Від нього попід шкірою мороз. Він прийшов до них із минулого, з найстрашніших днів у їхньому житті.
Василько дуже добре вмів повторювати чужі голоси. Та хоч скільки він намагався, йому ні разу не вдалося закричати так, як кричить вовкулака. І нікому таке не під силу.
— Марічко! — гукнув Івась уже з дверей. — Замкнися й сиди дома. Не виходь! Чуєш?
Звісно, вона чула. Як і всі інші, вона дуже добре пам’ятала цей голос і все, що з ним пов’язане.
З цього крику почалися всі їхні біди. Тоді вони так само прокинулися серед ночі від подібного реву. Батьки їхні вибігли з хати й більше не повернулися. В темному селі стояв жахливий гвалт. Марічка затуляла собі вуха, та розпачливі крики чоловіків і жінок, перемішані зі звірячим гарчанням, усе одно було чутно. А потім страшна волохата потвора, на зріст вища за будь-яку дорослу людину, вдерлася до хати, схопила її, малу, обмерлу від нелюдського страху, й потягла в ніч.
Марічка спробувала кричати, однак звірюка затиснув їй рота велетенською смердючою долонею так, що вона ледь не задихнулася. Потім, уже за селом, вовкулака, який ніс її, приєднався до величезного гурту таких самих звірюк. Там були й Івась, і Василько — більшість дітей їхнього села. Тільки Лелі не було — вона ввечері не повернулася з лісу. Думали, десь заночувала на дереві. Три ночі їх гнали лісом, зв’язаних, майже не годували, поїли такою смердючою водою, що якби не спрага, то нізащо того не пили б.
А потім з’явилися Леля і Лесик. Вони перестріляли всіх вовкулаків і визволили дітей. Але то вже інша історія.
Зараз кричав один вовкулака. І кричав зовсім не так, як тоді в їхньому селі. Це був розпачливий крик. Так кричала вовкулачиця-вивідниця, коли втрапила в трясовину. Марічка дуже добре розуміла той крик. Він був страшний, як і крик будь-якої живої істоти, що втрапила в халепу. Однак мала знала, що ні їй, ні хлопцям зараз нічого не загрожує. Навпаки, подумала вона, це така добра нагода, якої годі було чекати. Вона встала, умилася, з’їла яблуко й почала збиратися.
А вовкулака справді втрапив у халепу. Хоч і темно, але в місячному світлі Івась і Василько побачили, що Петрусь молодець. Придумана й виготовлена ним пастка спрацювала надійно. Звірюка висів головою вниз, як зовсім нещодавно висів Вухань. Тільки той висів спокійно, а вовкулака крутився, розгойдуючи не лише гілку, а й ціле дерево, він намагався довгими руками дотягтися до мотузки, що туго охоплювала його ногу.
Побачивши дітей, вивідник заревів іще голосніше, але вони в тому крикові почули не так скаргу, як гнів. І тут Івась не витримав. Його лють і ненависть були такі нестримні, що він підвів арбалета й розрядив його у ворога.
Крик урвався. І хлопці почули за спиною тупіт багатьох ніг. Зовсім близько. Івась тільки й встиг знову зарядити арбалета, але пустити його в хід на щастя, не встиг, бо це були Борода і ще троє чоловіків із їхнього села. Вони підбігли й завмерли, дивлячись на жахливу істоту, про існування якої чули, але в яку до кінця не вірили. Важко вірити в те, чого ти сам не бачив.
— Вони прийшли, — сказав Івась. — Це вивідник. За ним прийдуть інші.
— Бородо! А він на тебе схожий! — сказав Півень, високий чоловік, у якого волосся було таке цупке, що стирчало на голові, наче гребінь у півня.
Всі засміялися. Крім Бороди, звичайно. Та й невесело засміялися. Всі чоловіки в селі завжди піддівали Бороду, то й зараз Півень сказав таке. Може, він влучно пожартував, однак і сам зрозумів, що не час для жартів.
Борода перерізав мотузку, і тіло тварюки гепнуло на землю. Взявши його за ноги, коваль потягнув вовкулаку до села.
— Стійте, — гукнув Івась. — Не треба тягти його. На землі залишиться слід, по якому вони потім прийдуть усією зграєю. Треба нести.
Хоч Півневі це й не дуже сподобалось, та довелося взятися за волохаті руки вовкулаки й нести його разом із Бородою до села. Втім, донести не вдалося.
Вони й двадцяти кроків не зробили, як вовкулака раптом підібрав руки й ноги — від несподіванки Півень і Борода аж лобами тріснулись, а потім різко розпрямився, й чоловіки не втримали його, полетіли спинами на землю.