Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Цікаво, від чого вони…
— А мені зовсім не цікаво! — перебив його Рогожин. Він уже остаточно отямився від раптового приступу золотої лихоманки й тепер тримався по-діловому: — Хто б це не був — земля їм, як кажуть, пером. Освоювати все це не нам. Тут, без перебільшення вам скажу, справжній Клондайк, тільки в мініатюрі. Знаєш, хрещений, що таке Клондайк? — мисливець знизав плечима. — А ти, Дьоготь, знаєш, де це — Клондайк?
— Не мороч голову, Федько, — відмахнувся той.
— Правильно, це не так важливо, — очі Рогожина блищали, наче останні промені сонця, яке вже майже закотилося за гору. — Важливіше, що ми з тобою, старлею, будемо далі робити. Ти ще не вирішив?
Каркнув крук.
Чоловіки разом повернулися на звук. Чорний дзьобатий птах примостився на благенькому даху халупи й дивився на них маленьким круглими очицями. Багров підніс карабін, але крук, каркнувши ще раз, стрімко злетів, зробив коло по міжгір’ю і почав підніматися вгору, поважно змахуючи килами.
— От сатана! — сплюнув мисливець. — Казав же я вам…
— Знову тунгуси? — реготнув Гармаш.
— Ти не шкірся, хлопче, — Багров стишив голос. — Усе один до одного. Де ми золото знайшли? У Ведмежій голові, не забув? Ведмідь-охоронець, я скільки про це казав. І крук — наглядач. Щось та буде, і треба звідси швидше рвати кігті.
— Просто зараз?
— Федю, послухай мене — не треба тут проти ночі лишатися. Бачиш, он люди жили — і маєш чотири могили, а п’ятого, видно, дід твій порішив.
— Нікого мій дід не рішав! — злобно гаркнув Рогожин. — І все, балачки скінчилися! Сьогодні йдемо звідси, завтра рано повертаємося з усіма, починаємо працювати. Аби твоїх духів задобрити, жертву принесемо. Ось він, баранець жертовний! — він кивнув на Гармаша.
Павло в жодному разі не сподівався на бандитське милосердя. Рано чи пізно це повинно було статися. Тепер він уже був певен: перед тим, як піти від заїмки, Рогожин дав указівку людожерові Щербатому постріляти решту полонених. Та всупереч усьому Гармаш до останнього сподівався — і йому вдалося хоч трохи переграти Рогожина.
А вийшло: виторгував кілька зайвих годин життя лише для себе.
— Може, спершу поговоримо? — здаватися без бою командир розвідроти не хотів. Руки в нього розв’язані, він поставив ноги трохи ширше, аби міцніше впертися в землю. Можна стрибнути на того, хто стоїть ближче — на Матвія Багрова, спробувати, використавши ефект несподіванки, дістатися до його горла, а далі нехай спробують відірвати. Навіть мертвого.
Когось одного Павло Гармаш точно намірився забрати з собою на той світ. Тож хай це буде провідник-зрадник.
— Про що, ну про що нам із тобою говорити, старлею? — Рогожин зараз звертався до нього так, як говорять до маленької нерозумної дитини. — Може, ти проситися почнеш? Тоді інша річ. Тоді житимеш, будеш разом із нами золото добувати. Ти ж заслужив свою часточку, нехай і маленьку. Тільки я ж вашу породу знаю, — з удаваним розчаруванням зітхнув він. — Не будеш ти проситися, і правильно. Я б тебе інакше поважати перестав.
— Тоді стріляй зараз. Правда, про що нам говорити.
— Зараз — так зараз. Стань туди, біля ями. Наче знала людина…
Гармаш переніс вагу тіла на праву ногу.
Тепер.
Бо за мить Рогожин устигне вистрілити першим.
Щойно він про це подумав, як справді прогримів постріл.
Але стріляли звідкись збоку. Куля збила картуза з голови Дьогтя. Знову постріл — друга куля свиснула біля самого вуха Рогожина.
— Ти що там придумав, Федю? — прокричав знайомий голос, відбившись луною на все міжгір’я.
Троє бандитів розвернулися на цей голос, а Гармашеві варто було лише повернути голову.
На самому краю схилу біля ущелини височіла довготелеса незграбна постать Щербатого. Поруч із ним стояв бородань із кошлатими бровами. Обидва тримали чоловіків біля халупи під прицілом. Трохи позаду, за їхніми спинами, стояв Костя Сотник із зв’язаними за спиною руками.
— Чого витріщилися, падли? Кинули стволи! На рахунок «три»!
Навіть зі свого місця Павло встиг побачити щербату посмішку на обличчі довготелесого перед тим, як сонце повністю закотилося за Ведмежу голову.
Харгі
Кохан рвонув, не розбираючи дороги. Тому не дивився, куди біжить, ухиляючись від пострілів. Коли земля раптово зникла в нього з-під ніг і він кудись полетів, перша думка, яка стрельнула в голову — в нього таки влучили, і він втрачає притомність. Та приземлившись боком на дно якогось байраку, зрозумів — він або втрапив у пастку, і його тут-таки розстріляють згори, або йому пощастило, і він врятувався.