Шукачі скарбів

Ущелина виявилася нерівною і тягнулася десь на півсотні метрів уперед. Світла смуга, якою закінчувався невеличкий тунель, давала надію. Мало не наступаючи один одному на п’яти, чоловіки обережно просувалися вперед крізь гору до виходу. Несподівано спереду щось зашелестіло, почувся спочатку тихенький злобний писк, відразу за ним — крик Рогожина. Він махнув руками, на мить заступивши смугу світла, а над ним, лопочучи крилами, із противним писком пролетіло кілька створінь. Савка теж зігнув у колінах ноги й закрився руками, Гармаш просто притиснувся до стіни. Багров за його спиною скрикнув і вилаявся — Павло зміг розгледіти у напівтемряві, як істоти спікірували просто на голову мисливцеві. Заодно він розгледів і самих тварюк — це виявилися звичайнісінькі кажани. Вочевидь, вони жили в ущелині, і вторгнення людей порушило їхній спокій.

— Киш! Киш! Геть, бляді! — горлав Багров, і його лайка луною розносилася між стінами ущелини. Кажани більше не атакували його, лопотіння крил почулося десь високо над головами, вони облишили незваних гостей так само швидко, як налетіли на них. Далі до виходу чоловіки дісталися без пригод, а коли нарешті вийшли, то разом зупинилися під враженням картини, що відкрилася їхнім очам.

Вони стояли на вершині схилу, який спускався вниз, у міжгір’я. Воно мало форму неправильного кола і було досить широким та глибоким. З усіх боків гори були високими, прямовисними і стрімкими. Як тут з одного боку утворилася ущелина, було невідомо. Можливо, колись у результаті природного катаклізму Ведмежа голова просто дала тріщину, яку просто так, неозброєним оком, помітити неможливо. Ближче до вершини міжгір’я краї були ще стрімкішими і звужувалися. Таким чином, воно виглядало, наче глечик неправильної форми або кратер уже недіючого вулкана. Звичайно, при бажанні з висоти пташиного польоту, скажімо, з літака цю котловину можна було б розгледіти. Але в часи, коли майор Нелюбов і хто там із ним іще знайшли це місце, в Західному Сибіру про аероплани навіть не чули. Та й потім, і до війни, і під час неї ці глухі місця не цікавили авіарозвідку. Принаймні Гармаш, розмірковуючи так, не думав, що надто помиляється у висновках.

Сонце, опускаючись на захід, зависало над міжгір’ям, і його західні промені на кілька хвилин потрапляли в ущелину. Поки люди йшли ущелиною, сонце вже посунулося далі й тепер нависало над правим краєм урвища. Коли воно зайде за гірський хребет, сюди впаде тінь. Але все, що треба побачити, люди вже побачили.

Майже в них під ногами дзюркотіла невеличка річка. Навіть правильніше сказати — потік. Свій початок він брав невідомо звідки — вода витікала звідкись з-під гори. Куди вона текла, теж не можна було толком здогадатися. Та Гармаш, який знав записи майора Нелюбова напам’ять, поділяв його думку: схоже, що потічок заходив під землю і був одним із витоків тієї ріки, через яку вони вчора переправлялися.