Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
На око джерело виглядало не ширшим за два метри. Рогожин, який збіг до води першим, уже міряв глибину — на середині вона ледь доходила до країв його чобіт. На тому березі, просто під стрімкою кам’яною стіною, притулилася саморобна хижка. Поруч — три горбочки з саморобними хрестами в головах і одна незакопана яма. Купа землі, насипаної біля неї, вже поросла травичкою. Загалом міжгір’я мало приблизно півсотні метрів у діаметрі.
— Може, тепер звільниш руку? — Павло смикнув мотузку. — Чого вже тут боятися?
— Хто тебе боїться, — буркнув Багров, але, на диво, більше сперечатися не став, відв’язав мотузок від своєї руки й за прикладом Рогожина спустився до річки. Дьоготь підштовхнув Гармаша в спину, і коли той збіг униз, пригрозив йому карабіном.
— Дивись, коли що — не промахнуся.
— Як ви набридли! — роздратовано вигукнув Павло, але раптом здригнувся — щось важке плюснуло у воду, а потім несподівано голосно закричав Рогожин. Гармаш повернувся до нього.
Карабін Рогожина валявся на тому боці потоку, просто на землі. Сам Федір стояв на колінах у воді, переможно вимахуючи невеличким камінцем неправильної форми. До нього вже широким кроком наближався Матвій Багров. Підійшовши, простягнув руку, взяв камінчик, підніс до очей — і де поділися його виваженість та витримка.
— Самородок… — мисливець не стримував свого захоплення. — Самородок… Просто тут… Золото… Не обдурили… Тут золото…
Розстебнувши комір сорочки, він переклав самородок у ліву руку, праву запхав за пазуху. Вийняв простий дерев’яний хрестик на просмоленій мотузці, поцілував його, потім перехрестився раз, другий, третій.
— Слава тобі, Господи! Укріпив і направив дітей Твоїх! Знайшли! Знайшли!
— Дай сюди!
— Що? — Багров незрозуміло подивився на «вальтер» у руці Рогожина, наставлений на нього. — Ти що, Федю, хрещенику?
— ДАЙ! — Рогожин простягнув до самородка розчепірену п’ятірню. — ЦЕ Я ЗНАЙШОВ!
— І ти будеш стріляти, синку? — тихо поцікавився Багров, але його рука вже сама простягала злощасний самородок.
— Е, баклани, ви чого? — Дьоготь клацнув затвором і наставив ствол карабіна на Рогожина. — Федько, не дурій, кинь ствола на хрін! Бо не подивлюся, чий ти син — Їй-Богу стрельну! Тут же рижйо просто під ногами валяється! На всіх вистачить, дурню!
— На кого — «на всіх»? — тепер ствол «вальтера» дивився на Савку, та коли Багров спробував скористатися моментом і напасти на Рогожина збоку, аби вибити зброю з його руки, Федір спритно відскочив назад і став так, аби в секторі обстрілу опинилися відразу обоє.
На Гармаша тепер ніхто не звертав уваги, але він не міг скористатися нагодою — карабін лежав на березі між Рогожиним і його недавніми напарниками. Кинутися на нього голіруч — означало прийняти в себе кулі відразу з двох стволів — досвідчений мисливець і професійний злочинець із такої відстані не промахнуться. Тому він, спокійно перебрівши потік, рушив до хижки.
Дивно, але саме його дії привели Рогожина до тями. Він опустив зброю, для чогось копнув ногою карабін, відкидаючи його подалі від води, примирливо виставив уперед ліву руку.
— Ну, все, все. Щось найшло на мене, вибачайте. Просто так — усе це якось…
— Золото, Федю, розумних любить. Тримай свій скарб, — Багров кинув йому самородок. Рогожин зловив його, опустив у кишеню, далі розвернувся всім корпусом до Павла. — Е, старлею, а ти куди? Тебе ніхто не відпускав!
— Хай гуляє, чого ти, — Савка так само неквапом опустив зброю, потім глянув собі під ноги, нахилився, присів, почав перебирати камінці у воді, і, відкинувши десятки півтора, так само знайшов маленький самородок, обточений водою. — Ти диви, скільки їх тут. А якщо іще промити добренько…
Тим часом Гармаш підійшов до могил. На жодному з хрестів він не побачив напису, зате, зазирнувши в незакопану яму, спочатку відсахнувся. Хоча на війні він бачив багато трупів і видовище смерті його не лякало, наполовину присипаний землею людський скелет у зотлілій одежі справили моторошне враження.
Поруч став Багров. Зазирнувши в яму, вкотре перехрестився, потім перестрибнув через неї, глянув за горбок і підняв заіржавілий заступ.
— Бач, сам усіх поховав, останню могилу для себе викопав. І сам себе засипати намагався. Зовсім, мабуть, погано стало людям на золотому дні.