Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Або гівно до гівна, — в тон йому промовив Павло.
— То вже кому як видніше. Як би там не було, але дивися ж ти: туди-сюди, і вже Щербатий ними керує. Ну, звели мене з ними, переговорили, тепер ось разом.
Про «кабанчиків» Гармаш уже не раз чув. Навіть не особливо здивувався цій історії. Пересмикнуло тільки від думки, що життя його, бойового офіцера, залежить тепер не лише від непевної особи, якою був Федір Рогожин, а також від блатних і справжнісіньких людожерів.
Тут не тунгуські казки про харгі. Тут усе набагато реальніше і противніше.
Розмова захлинулася так само несподівано, як почалася, і решту шляху вони пройшли мовчки. Коли сонце перевалило за полудень, почалася пагориста місцевість. Йти стало важче, а особливо — Павлові, який не міг балансувати руками чи триматися за стовбури. Багров без зайвих слів зупинив його, розв’язав і під мовчазну підтримку Рогожина припнув один кінець мотузки до своєї руки, а другий міцним вузлом зав’язав на Гармашевій правиці.
Так вони пройшли ще зо дві години, коли дерева почали потроху рідшати, тайга ніби розсунулася, і четверо подорожніх опинилися біля підніжжя широкої гори, оточеної з усіх боків низьким пралісом. Позаду неї, десь далеко в серпанковій імлі, проглядалися зубчасті обриси Уральського хребта.
Гора, що височіла перед ними, була трохи неправильної форми. Ніби морда якогось звіра витягувалася за вітром, принюхуючись у пошуках здобичі. Якщо вже бути справді прискіпливим і додати трошки фантазії та уяви, то таки можна назвати цю гору…
— Ведмежа голова! — переможно промовив Багров. — Прийшли, слава Богу.
— Ну, старлею, де твоє золото? — в голосі Рогожина чулася нетерплячість.
— Почекай трохи. Бачиш, де сонце, — Павло показав рукою просто перед собою.
Небесне світило вже поволі хилилося до заходу. «Ведмежа голова» височіла якраз у тому напрямку. Схоже, що в цій місцевості сонце ближче до вечора ховається за гору.
— То й що?
— Нічого. Сам не знаю, — чесно признався Гармаш. — Майор Нелюбов указав це місце як кінцеву точку маршруту. Тільки зазначив: далі дорогу покаже сонце, коли почне заходити. Треба тільки стати так, аби гора закрила його від нас.
— Хто це в біса такий — Нелюбов твій?
— Чому — мій? Це він карту намалював і шлях описав. Його папери батькові твоєму спокою не давали, і тобі, я бачу, муляють. А хто він, що він, звідки — поняття не маю. Може, це його дід твій тоді заради золота коцнув.
— Потринди в мене, — буркнув Рогожин, та звичної загрози в його голосі не було.
Зате Павло почув у ньому інше — дивне тремтіння. Бандит навіть почав говорити напівпошепки.
Сполошилися й усі інші. Савка Дьоготь нервово потирав руки, завжди спокійний Багров частіше почав кошлатити свою бороду, а сам Федір, не знаходячи собі місця від збудження, присів навпочіпки, потім піднявся, походив туди-сюди, тоді знову присів. І всі втупили очі в сонце. Мружилися, відводили їх, закривали руками, опускали голови, аби потім знову подивитися, чи скоро воно зайде за гору. Якби можна було, вони б неодмінно гуртом пришвидшили захід сонця вручну.
Нарешті, коли спливло ще майже дві довгих години, останній краєчок сонця зник за Ведмежою головою. Четверо пар очей напружилися. Четверо тіл витягнулися в струнку. Четверо пар кулаків стислися в очікуванні невідомого дива, обіцяного загадковим майором Нелюбовим. Ніхто б не здивувався, якби із заходом сонця просто в них під ногами розверзлася земля. У цей момент вони забули, хто з них ватажок, хто на других ролях, а хто — полонений.