Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Короткі гудки: ту-ту-ту. Поклала трубку. Дан трохи послухав їх і теж поклав трубку на важіль.
Тіль сидів на стільчику у тій же позі рибалки-сибарита, тільки замість ставка перед ним був розстелений брудно-малиновий килим репетиційного манежу. На манежі осиротіло лежав покинутий Даном хромовий моноцикл.
— Поговорив? — запитав Тіль.
— Поговорив.
— Приступай до діла.
— Мені у главк треба, — спробував відкрутитися Дан.
— У главк тобі треба до другої. А тепер, — він витягнув із кишені жилетки плоский срібний годинник, цокнув покришкою, — тепер, мон шер Данчику, лише десять хвилин на дванадцяту. І тобі доведеться попріти як мінімум одну годину і п’ятдесят хвилин. Повір старому Тілю.
Що робити? Довелося повірити…
А потім, як у священному писанні, був вечір і був ранок. Ранок похмурий, сірий, брезентовий, як штани у пожежника (звідки жарт?), штрихований дощем висів за немитим склом вікна, тоскний довгий ранок, що викликає головний біль, приступи гіпертонії і чорної меланхолії, а по-науковому — нервової депресії.
Але все це в інших, тих, що здоров’ям скривджені. Тиск у Дана тримався дитячий, головним болем не страждав, а чорна меланхолія виражалася завжди однозначно: не хотів іти на репетицію.
Лежав під ковдрою, тягнув час, оглядав своє небагате однокімнатне господарство.
Оля запитала вчора ввечері:
— Ви часто виїжджаєте з Москви?
Відповів звично, не замислюючись:
— Частенько… — проте поцікавився: — Як ви здогадалися?
— Помітила. Житло виказало. Коли в ньому мало живуть, воно мов виморожується, застигає. Начебто все чисто, все на місці, а холодно.
Точне спостереження. Дан помічав це і в своїй квартирі, коли повертався з гастролей, і в квартирах друзів — елегантних, зі смаком обладнаних від підлоги до стелі, з дорогими меблями і блискучими люстрами, з натертим паркетом і кришталем, що дзвенить за товстими стеклами гірок. Чомусь артисти цирку з усього “виставочного” посуду надають перевагу саме кришталю. Можливо, тому, що він такий же холодний, як і їхні спорожнілі квартири?
Втім, він сам сидить удома вже четвертий місяць.
Оля сказала:
— Сидите? — посміхнулася. — Мабуть, точно так. Не живете — ночуєте…
Все правильно. З раннього ранку— студія, Тіль, булави, моноцикл. Потім — майстерні, де шиють новий костюм для нового (чи буде він?) номера. Потім обов’язково — главк, де начебто і немає для тебе ніяких термінових справ, проте бути там необхідно, варитися в кислому соку циркових пліток, розмов, передбачень, задумів і домислів: хто де гастролює? Хто куди їде? У кого номер пішов, а хто атракціон “залудив”? Хто одружився? Хто розлучився? Хто зійшовся? Де? Коли? Як? З ким? Чому? У кого? — тисяча порожніх відомостей. Клуб, а не заклад. Але ж тягне, щоденно туди тягне, наче якщо не підеш — щось загубиш, чогось не з’ясуєш, не повернеш найважливішого, найголовнішого.
А ввечері гості. Чи ти в них, чи вони в тебе — чергування за опівніч, у столиці, мов на гастролях, у циркових гардеробних чи в готельних номерах після вечірньої вистави, і ті ж розмови, ті ж запитання-відповіді, сотні разів жувані-пережувані, переварені, за день набридлі. Дану у Москві легше: у нього є друзі поза цирком, а отже, поза професійними інтересами. Можна хоч душу відвести, на вечір забути про гіпноз манежу. І тільки перед сном викроюєш час — почитати. Скільки йому залишається? Кіт наплакав, а ця тварина скупа на сльози. Стосик журналів, регулярно купованих у кіоску Союздруку (знайома кіоскерка залишає всю “товсту” періодику), лежить непрочитаний, тому що на сон грядущий витягуєш з полиці знайоме, читане-перечитане, звичне, заспокійливе і — ось парадокс! — завжди хвилююче. А періодику Дан на гастролях “добирає”: свою бібліотеку в артистичний кофр не засунеш: і місця мало, і книги шкода — адже дорога є дорога!
Погодився тоді з дівчиною Олею, тролейбусною провидицею, не без суму погодився, навіть з образою на провидицю: все вона відає, все помічає, комп’ютер — не людина.
— Ви маєте рацію, Олю, все у мене в квартирі на-півдохле.
А вона візьми та й скажи — ображеним на втіху, скорботним на радість:
— Не все. Книги живі. Видно, що їх читають і цінують. Ви хто за професією?
Виграшне для Дана запитання.
— Цирковий артист. Жонглер.
Тут, як це буває завжди, дівчата-красуні, душеньки-подруженьки повинні ахнути, ручками сплеснути: як цікаво! Скільки романтики! Цирк — це вічне свято! І посиплються запитання — одне дурніше за одне: у яких країнах побували? Скільки циркачам платять? Чи правда, що вони щоденно ризикують смертельно? Та хіба Дан ризикує з його булавами і кільцями… Хоча ризик, звичайно, є: гепнешся з моноцикла, не встигнеш зібратися, прийдеш на килим невдало — можна, наприклад, і руку зламати.