Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Битися з ними Рутенії теж не хотілося. Діставши бартки, всі разом вискочили з-за рогу, опинившись просто перед носом у тварюк. Ті вишкірили зуби і глухо загарчали.
Червоні язики. Червоні нелюдські очі. Жовті безжальні зуби. Смердючі пащеки. М’язисті тулуби. Міцні лапи, один удар яких може знести голову. Густе чорне хутро вилискує у світлі смолоскипів.
Рутенія пригадала цей задушливий запах. Зараз він перекрив усе. Вовкулаки ступили уперед. Слина скрапувала з розтулених щелеп. Відьма міцніше стисла заговорену сокиру і тицьнула одному вовкулаці у морду. Те саме зробили Боримисл і Золота з іншим звіром.
Ті відступили, а нападники зробили крок уперед. Ще один крок — і вовкулаки знову відступили. Завмерли. Напружилися. Хутро на загривках стала дибки. Присіли для стрибка. Озирнулися. Впилися поглядами у бартки. І стрибнули!
Ланцюги напнулися, і з дзенькотом розірвались. Усі присіли, а вовкулаки промайнули над їхніми головами. І зникли у темряві.
— Здається, шлях вільний? — спитав Золота, підводячись.
— Принаймні, у в’язницю, — сказав Бось.
Боримисл навалився на двері. Війнуло таким смородом, що довелося трохи постояти на порозі, перш ніж наважитись увійти.
— В’язниця — це велика кругла зала, довкруж якої розташовані камери і підземні льохи. Є другий і третій рівні, — пояснив Боримисл на одному диханні й ковтнув ротом повітря. — Сходи вздовж стін.
— То розділяємося й оглядаємо? — запропонувала Рутенія.
— Йдемо назад. Їх тут немає. — раптом сказав чугайстер.
— Як немає? — стривожився Боримисл. — Де Русана? Де вона?
— Я певен. Якби тут була Дзеванна, я б відчув її. З приводу Русани нічого не скажу, бо її не знаю. Але якщо їх схопили разом, то, мабуть, і тримають поруч.
— Вона мусить бути тут! Я все тут переверну знизу догори! — лютував Боримисл.
Він кинувся зі смолоскипом вздовж камер, льохів, зазирав усередину, спустився на другий рівень, на третій — і розчарований повернувся назад.
— Та тут узагалі порожньо. Що сталося? Де в’язні? Їх тут раніше була сила силенна! Що він задумав?
— Може, є ще якась в'язниця?
— Та є! Але він не став би там тримати важливих бранців!
— Думаю, — озвався Бось, — пора вибиратися. І бігом. Нам ще Книгу знайти!
Вони покинули підземелля і рвонулися нагору тими ж сходами. Цього разу ніщо їх не спиняло — на верхньому пості охорони не виявилося. Лише свіжі плями на стінах.
— Вовкулаки попрацювали — сказав Бось.
Вибралися нагору й дісталися бібліотеки.
Величезне приміщення було вщерть забите книжками. Книжки вздовж стін, на спеціальних полицях, підлозі, вздовж оздоблених червоними і жовтими вітражами вікон. Великі й малі, у зшитках і просто аркушами, з назвами й без них, чорні, червоні, вкриті золотим тисненням. Окремо лежали туби з сувоями. А посередині кімнати — масивна різьблена підставка для читання. Її чотири ніжки були зроблені у вигляді змій. Змії тримали у роззявлених пащеках дошку, а на дошці — груба, пошарпана, обдерта книга. Її чорна палітурка, здавалося, вбирала в себе навколишнє світло і тепло, якого й так було замало. Червоно-жовте світло не розвіювало морок, а навпаки, підсилювало його.
Першим до книги наблизився Віт. Від книги віяло холодом. Підніс руку, але не торкнувся — так і завмер.
— Це вона, — сказав він тихо. — Від неї віє злом, мороком, страхом, кров'ю.
Книга бридким слимаком лежала на підставці. Льодяна брила. Мертве тіло. Рутенія згадала, з яким задоволенням вона перегортала сторінки зшитків, книг у бібліотеці Добровіна… Вдихала запах чорнил, лежалого паперу, торкалася пальцями шорстких аркушів… А яку святобливість відчувала, коли Добровін приносив новий, ніким не читаний зшиток… І відчуття того, що ти перша після переписувача тримаєш його у руках, ти перша його розгорнеш, перша зануришся у чарівний світ…
Вона усміхнулась. Мабуть, ці спогади були необхідні: внутрішній спротив зменшився, і вона змогла простягти руки до Книги. Холод обпік — прокинулася лють. Стиснувши зуби, відьма щосили вчепилась у Книгу і підняла її над підставкою. Внутрішнім зором, серцем вона відчула біль. Книзі боліло. Книга вросла у цю кімнату, у цю підставку, пустила коріння у замку. І це коріння зараз напиналося, мов струни, тяглося, тяглося, тяглося й… рвалося, видзенькуючи спалахами болі. Та Книга не хотіла сама терпіти біль і передавала його Рутенії. Потоки болю полилися пальцями, руками до серця, мозку…