Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Вже підходять до річки.
— Гаразд. Хай стають на березі табором і чекають наказу. Щойно я досягну мети, вони вирушать. Ніщо не сховається від нас! А чого ці дві стоять? Вантажте.
Підняли. Посадили у чорну труну на колесах. Всередині все м’яке. Як добре. Як легко і приємно. Як тепло. Як же це добре — відчувати тепло. Але де Ворон? А, ось і він. Сів навпроти. Зараз я тебе роздивлюся. Запам’ятаю на все життя.
Чорна тінь. Де обличчя? Де руки? Все розпливається, все тане. Чорна тінь з очима. Ні, я доберуся до твого обличчя. Зірвати одну пов'язку, другу, третю. Там має бути щось! Клапоть за клаптем… І нічого… Де лице?
— Ха-ха-ха! І не намагайся. Не ти перша… Зараз ти бачиш мене справжнього. Думала, під личиною є щось? Ха! ТАМ НІЧОГО НЕМАЄ!
14
Міську браму охороняв загін Чорних Вершників. Тож не добігши, усі дружно завернули у провулок. Боримисл роззирнувся, пішов вздовж високого паркану і набрів на прочинену хвіртку. За нею виявилось порожнє обійстя. Ще диміло вогнище, ще теплою була піч, ще парував борщ у горщику, та всім опанувало безлюддя.
«Їх теж уполював замок,» — подумала Рутенія, і спитала Боримисла:
— Ворон покидає замок, а той сам полює на людей? І чого люди тут і досі живуть? Не покинуть це кляте місто?
— Люди до всього звикають. Та й замок не часто прокидається. Раз на десять-двадцять років. За цей час багато чого забувається, стирається з пам'яті… А щодо Ворона, ти ж чула, що замок стояв тут задовго до Ахрумана. Замок живе своїм життям. Йому потрібні слуги, охоронці — ось він і бере їх.
Вони сиділи у хаті за столом.
— Може, поїмо? Бо щось я зголоднів, — задумався Бось і кинувся наминати борщ просто з горщика.
Рутенія вийшла з хати і визирнула на вулицю крізь шпаринку. Повз неї йшли люди з більмами замість очей.
— А вони все йдуть… Як він обирає собі жертви?
— Ніхто не знає. Добрий ти чи лихий, за великим муром чи за хистким плотом, багатий чи бідний… Єдиний порятунок — вийти за межі міста.
— Туди усі й бігли? — спитав Бось.
— Еге ж. Туди. А ми не встигли. Тож гадати немає сенсу. Нас або виберуть, або ні.
— Та чого ви замовкли, як на похоронах! — розірвав тишу Бось. — Чи, може, ми вже когось ховаємо заживо? Ми поки що вільні, а значить, можемо вціліти. Подумайте, хай вам грець, як усі ці, більмасті, потрапляють до замку? Га?
— М-м-ну… крізь браму, мабуть… — задумався Боримисл.
— А як ви думаєте, їх перевіряє хтось?
— Тобто?
— Я чомусь думаю, що охоронці не дуже пильнують за замковою брамою, коли починається полювання… Хто полізе у пащу до звіра?
— Ти збожеволів! — сказав Боримисл. — І я разом з тобою… Бо думаю, що з цього щось вийде.
Золота метнувся до комори, до клуні, на горище. Знайшов лише йому відомі трави, заварив з них щось густе і смердюче і змусив кожного випити. Від зілля очі у всіх стали такі ж білі, як у впольованих замком невільників. Визирнувши на вулицю, товариші вислизнули за хвіртку і попрямували до замку.
Вони не крилися, не ховалися — йшли, як усі, у одному напрямку. Маленькі потічки з провулків зливалися у великі вулиці, які вели до замку. Кожна вулиця — до своєї брами.
Першим прямував Боримисл, за ним Віт. Обабіч Рутенія. Останні — Бось і Золота.
Серце калатало. Вони — в кількох кроках від мети. І коли все зірветься зараз, у останні години чи хвилини… Брама наближається.
Вартові. Уважно дивляться на кожного, хто проходить повз. Нічого не питають. Стоять. Спостерігають. Зазирають у вічі. Мовчать.
Вони в замку. Що далі? Як вибратися з натовпу? Рутенія почала пробиратися вперед. Повільно, щоб не видати себе. Орієнтиром була широка чугайстрова спина.
Тим часом потік бранців проминув широку замкову стіну, міжстінний простір і влився до двору.
Спинився. Доки усі йшли, вдалося опинитися разом, подалі від центру. Коло зовнішньої стіни.
— Бачите он ту будівлю? То зброярня. Зараз там нікого немає. Я бачив, як зброяр покидав замок, — прошепотів Боримисл.
— А помічники? — шепнула Рутенія.
— Без нього вони туди й носа не поткнуть. Заборонено. А звідти є таємний хід до самого замку. І до речі, за межі міста він також веде…
Вони тихцем пробралися до зброярні, і вже там Рутенія накинулась на Боримисла.
— То чого ж ти! Не міг раніше сказати?
Боримисл трохи відступив і наштовхнувся на залізні обладунки. Вони з гуркотом полетіли додолу.