Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Мого меча, — сказав боговладець поволі виходячи з бойового шалу, — я віддаю вам, панно Дано. Тільки вам… Це зброя, яку у мене ще ніколи не вибили з рук.

Дівчина поволі відітхнула. Обережно озирнулася на владигорських вартівників з луками, помітила, що вони послабили тятиви, і насмілилася відійти від свого приятеля. Світанок з уклоном віддав їй меча і склав на грудях руки.

— Отак буде краще, — незворушно сказав пан Гайчур, — прошу винних і свідків навідати приміщення суду. Де другий герцівник? Не втік? Чудово! Як завжди — вояк пана Вовчура. Ростиславе, — звернувся він до воїна з варти, — збігай-но за паном сотником. Нехай зараз же зайде до урядового приміщення.

В урядовому приміщенні було напівтемно. Один з вартівників заніс на руці великого світляка, і той одразу ж злетів і причепився до стелі чіпкими лапками. Дана бачила вдень будівлю суду — простих обрисів будинок з білого каменю. У великій залі стояло два столики і безліч стільців.

— Прошу сідати, — мовив суддя, — як там мій приятель, прийшов уже?

— Ні, це просто неможливо, — проспівав голос дивного від порога, — невже навіть на балі я маю розслідувати чергову історію про те, як мій вояк наступив на ногу котрійсь вельможній гості…

— Ваш вояк, пане сотнику, — лагідно сказав суддя, — бився на поєдинку, і то не з панночкою, а з таким же гостровухим шаленцем в цивільному. Тож як будемо розбирати цю справу? Знову фортеця проти міста?

— Швидше вже місто проти фортеці, - відпарував пан Вовкулака, — я певен, що мій вояк став жертвою нападу… О, я так і думав… Заїжджий данаділець, у якого чешуться руки до двобою, до речі, суворо забороненого на прикордонні. І панна, ясна річ… Як же без панни…

— Я був свідком двобою, — озвався якийсь шляхтич з-за Даниної спини, — до панни спершу підійшов вояк-владигорець, а згодом — отой пан в данадільському вбранні. Опісля короткої розмови ці панове вихопили мечі…

- І хто видобув зброю першим? — ядовито поцікавився суддя.

— Пан з Данаділу, — відмовив шляхтич, — я ще чув, як він обіцяв розвісити кишки супротивника на поживу воронам. Тому і наважився покликати варту…

— Все було не так! — вирвалося у Дани, — мого друга було доведено до стану бойової люті лихими словами… Якби не це, то…

— Свідчення панни до уваги не приймаються, — буденним голосом мовив суддя, — бо панни, як-то доведено неодноразово, завжди чомусь захищають того, хто більше винен… Те що бачив я на власні очі — пан з Данаділу відмовився припинити двобій, рушив з оголеним мечем на моїх вартових, і неодмінно отримав би стрілу в спину, якби не розумні речі вищеозначеної панни. Отже, роблю висновки. Винні обидва герцівники, бо не змогли порозумітися поміж собою за допомогою розумних слів, а замість того похапалися за зброю. Оскільки поміж мною і паном сотником уже була сутичка щодо покарань його воякам, і ми дійшли до деякого порозуміння, я віддаю пану Вовчуру його підлеглого як менше винного у тому, що сталося. Якби це він розпочав поєдинок, то покарав би його таки я…