![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Розрахувавшись з господарем тим, що зоставив їй Ранок, Дана залишила за собою свою кімнату, і кімнатку пажів для Світляна. Тоді замовила сніданок собі і хлопцю, а речі Світанка звеліла перенести до своєї кімнати.
Опісля сніданку Дана поклала до торбинки трохи яблук і пішла з пажем до будинку суду.
— А, вчорашній вояка, — розсміявся вартівник біля дверей на її запитання, — як же… Таке забути… Я вперше бачив дивного в бойовому божевіллі… Ні, він не під замком. До обіду всі порушники мають працювати для нашого міста… Ваш друг білить мур суду, котрий виходить он в той провулок.
Дана позирнула на єхидного вартівника лихим оком і подалася до провулку. Світанок дійсно був там і акуратно білив мур великою щіткою. Зодягнений він був у грубе, але чистеньке полотняне вбрання і навіть нині спромігся не обляпатися.
— Хіба ви вмієте білити? — спитала Дана півголосом.
— Ні, - озвався юнак, не перериваючи роботи, — але я швидко вчуся.
Він поставив щітку біля цебра з розведеною крейдою і усміхнувся до дівчини.
— Чому ви не сказали їм своє справжнє ім’я? — спитала Дана сумно.
— Навіщо? — здвигнув юнак плечима, — якщо до Боговлади дійде ця історія, я і так… Боги мої, мене вислали зі столиці через те, що мій батько… Але, менше з тим…
— Що сталося поміж вами та Лемпартом? — спитала дівчина.
— З мене досить і того, що сталося вчора, — мовив Світанок.
— Він казав неправду, — тихо заговорила дівчина, намагаючись, аби її не почув Світлян, — я дійсно виросла у фортеці, але сотниківна Дана була завжди тільки сестрою воїнам Лелегу. Мені подобався княжич Владияр, бо він мені родич і нагадував брата Богдана… Але тільки подобався… Коли Лемпарт приїхав до фортеці, то він здався мені спершу грубим і злим, а тоді — нещасним. Ми гуляли понад муром і слухали співи зозулі… А потім він… Він… Отой кругловухий, про якого він говорив — то пан Трембич, мій найкращий друг… Він життя мені врятував одного разу… Але більше…
— Моя мила панно Дано, — сказав юнак, — для чого ви мучите себе? Невже ви думаєте, що я повірив хоча б слову цього дволикого панка? У нього все фарбоване — і душа, і волосся. Він таки вкрав у мене чернетку того вірша… Тепер хоче вкрасти вас…
— Ви правда не повірили? — спитала Дана ледь чутно.
— Ні, звісно ж… ні…
— Ваш друг, — мовила дівчина, переводячи розмову на інше, — поїхав до Родогори по гроші. Днів через три ви будете вільні, ми поїдемо звідси, і…
- І що? — тихо спитав Світанок, — я не є вільним… Дуже далеко мій… мій яблуневий сад.
— У вас теж є яблуневий сад? — сказала Дана, — напевне це нині розповсюджено серед боговладців…
— Нині у мене є лише дика чорногорська сливка у кадовбі, - ледь всміхнувся юнак, — в ній є своя сумовита приваба. Панно Дано, я щиро вам вдячний за співчуття, але я маю добілити цей чудовий мур до обіду…
— Я прийду завтра, — пообіцяла Дана, даючи йому мішечок з яблуками, — вас тут добре годують?
— Як і у фортеці — непогано, — мовив Світанок, — я чекатиму на вас…
Наступного дня Дана прийшла до муру з великою щіткою на палиці, позиченою у хазяїна заїзду. За нею Світлян цупив невеличкого віхтя під силу своїм малим рученятам.
Світанок вже орудував щіткою з боку входу до суду і робив це набагато вправніше, ніж учора. Дана закотила рукави, макнула щітку у цебро і сказала мрійливо:
— Я обожнюю білити мури… А ви, мій володарю?
Вона очікувала на тінь усміху на матово-блідому обличчі боговладця, але той несподівано розсміявся дзвінким сріблястим сміхом:
— Хіба ви вмієте білити? — спитав, пересміявшись.
— Ні, - серйозно відповіла Дана, — але я швидко вчуся.
Відвідувачі суду позирали на молоду пару швидше зі схваленням, аніж з осудом. Дана орудувала щіткою, наче мечем, Світлян зосереджено метушився, підмазуючи низ, Світанок же, холодний і незворушний, працював так легко і невимушено, наче все життя тільки і займався підновленням будівель.
— Якби мене отак кохали, — сказав один відвідувач іншому, — я б з задоволенням відбув би у владигорській в’язниці і цілий рік. Ця дівчина… Боги мої… Якщо юнак бився за неї, то…
— Прекрасна панна, — зітхнув його співбесідник, — вірніше — прекрасна войовниця… Але у боговладській сукні…
В’язень та його подруга ледве втримувалися від сміху. Дана була задоволена своєю вихваткою, і лише боялася, що її прожене від муру суддя Гайчур.
Та суддя лише пройшов, наче проплив до судової зали, навіть не глянувши на старанних працівників. В обід трійця білильників умилася біля водограйчику на площі і всілася їсти трохи не на порозі суду, наче і справді родина мандрівних ремісників.