Майдан. (Р)Еволюція духу

Якби не автомайданівці — Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник), що видряпалися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, то революція могла б безславно закінчитися того ж дня. Опозиція відверто «зливала» Майдан — і стотисячний натовп, що зібрався на площі, починав танути на очах. Розпач був невимовний. «Хотілося сісти, затиснути голову поміж коліньми і плакати від безпорадності! — ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер Данило Ковжун. — Всі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна річ Інтернет, а інша — реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану «запросив» усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав «Ходімо?», я відповів «Ходімо». І ми пішли. А на той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з «Беркутом». Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Авто відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік... Ну, продовження ви вже знаєте...» Отак просто і невимушено він вкотре розказує про початок нової активної фази революції. «А хто бусік запалив?» — спитаєте ви. «Та наш барбаканівець Федір на прізвисько Бублик. Архітектор. Лютий боєць!»

І почалось вогняне Водохреща. Запалали перші шини, забили бойові барабани з металевих бочок, трубач заграв «Лента за лентою», з боку ментів запрацював водомет, почалося перше в історії модерної України масове вуличне силове протистояння і революція отримала нове дихання! Близько 19.00 з’явилися перші важко поранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути вбік світло-шумову гранату відірвало кисть руки). Почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах, намагаючись вцілити в око. 20-го з’явилася перша робоча катапульта, бійці опановували нові методи боротьби — салютні установки та требушети. Все виглядало як справжнє середньовічне побоїще, яке важко було собі уявити у 21 столітті, навіть за дуже жвавої уяви. Зранку 22 січня, під час вранішньої контратаки «Беркуту» загинули Нігоян і Жизнєвський. Відтепер картеч і кулі летіли з боку ментів і все стало дуже серйозно. А потім був штурм Українського дому, «мирний похід» до Верховної Ради, побиття і розгін у Маріїнському парку на Кріпосному провулку, купа вбитих і поранених у Будинку офіцерів і вогняна стіна у ніч з 18-го на 19 лютого від палаючого Будинку профспілок, аж до будівлі консерваторії, коли на Майдані лишилися самі кияни у кількості до тисячі-півтори осіб, і тільки янголи Господні знають — чому вони нас тоді не дотиснули? А потім настав найстрашніший день, коли кров текла потоками по брудному асфальту і бруківці Інститутської, по сходах, що вели до Жовтневого палацу, коли кров калюжами стояла у холі готелю «Україна» та біля Лядських воріт, куди зносили поранених і вбитих.