Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
А тепер про Мистецький Барбакан («Барбакан» — середньовічна фортифікаційна споруда, що зазвичай ставилася перед головною брамою замку і першою приймала на себе удар, поки місто готувалося до облоги. — Прим. Авт.). Він постав на мапі революційного Києва через три-чотири дні після атаки «Беркуту», в ніч з 10-го на 11 грудня. Пам’ятаєте? Вдарив перший мороз, градусів до мінус 10-12, йшов легкий сніжок і десь близько першої ночі дзвони Михайлівського монастиря вдарили у набат, прямо як під час монголо-татарської навали вісімсот років тому. Піднявшись Андріївським узвозом, я залишив машину на Десятинній і пішки рушив на Майдан, боячись натрапити там на невиправну картину розгону. Людей зі мною йшло мало, майже нікого, і це теж лякало. Ажіотажу не було. Внизу, біля самої площі вулицю перекрили КамАЗи із піском. Такі самі КамАЗи стояли в усіх підворіттях. Вони навмисне відрізали нам дорогу до втечі. Протиснувшись повз заведені вантажівки, я побачив море чорних шоломів. Все було готове до штурму. Вевешники у десять рядів вишикувалися довгою колоною вздовж усього фасаду Будинку профспілок. Першим, кого я зустрів біля Лядських воріт, був Фома, лідер гурту «Мандри». В руках у нього був довгий березовий дрючок. «Де взяв?» — запитав я і він кивнув у бік ряду бочок, біля яких грілися люди. Народу на площі було від сили до тисячі. Перша атака почалася близько другої, одночасно з боку Інститутської та Хрещатика. «Беркут» напирав наполегливо, але повільно. Люди в помаранчевих касках, гомілки яких були обв’язані шматками карематів (бо, сука, з-під щитів б’ють по ногах, коли з ними штовхаєшся) стали стіною і тримали оборону. Серед них був і Андрій Єрмоленко, наш художник з СВХ, який здалеку махнув мені рукою. «Наше завдання зібрати якомога більше людей. Якщо кияни вийдуть вночі на Майдан, якщо збереться тисяч десять-п’ятнадцять, вони не наважаться на розгін!» — це сказав Льоня Комський (знаний київський антиквар і галерист), що стояв поруч. — Дзвони усім, пиши СМСки, хай виходять!» Атаки продовжувалися ще два чи три рази. Але помаранчеві шоломи міцно тримали оборону. Людей тим часом дійсно ставало все більше і більше. Близько п’ятої ранку першими забралися вантажівки, а близько шостої «Беркут» почав відступати. Ми плакали, обіймалися, пили чай, грілися біля бочок... Ми перемогли! І ми були щасливі. КИЇВ ПІДНЯВСЯ І ВНОЧІ!
Так-от, про необхідність Барбакану заговорили саме після того штурму. Дмитро Жила, архітектор за фахом, співзасновник і натхненник підпільного пабу та водночас арт-галереї «Бактерія» на Костянтинівській, 23, де впродовж революції було розташовано нашу мистецьку координаційну раду, запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних подій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування обрали якраз навпроти виходу метро Хрещатик, по центру вулиці, трохи ліворуч від Прорізної, якщо дивитися нагору. Від першого дня стіни Барбакану були прикрашені роботами художників СВХ і впродовж усіх наступних днів революції Барбакан став місцем справжньої мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво і натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння». Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня, влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і марґіналізовувався. Ніде гріха діти, від бездіяльності і безпорадності інколи і побухували. А як без цього? Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ чекав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі і мимрили «без провокацій, без провокацій». Почалися репресії. По-звірячому побили журналістку Тетяну Чорновол. В активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я та до маєтків можновладців відбирали права, когось амністували, когось, навпаки, посадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16-го січня з прийняттям Радою «диктаторських законів», що забороняли громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках і носіння камуфляжу тощо... Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, митці нашого угрупування зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади мінімум по десять років світить кожному. Дехто навіть повидаляв свої екаунти у соцмережах. Але не всі. Наближалося 19 січня.