Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Головне, щоб ми свій Майдан не просрали. А така можливість завжди є. Українська історія це підтверджує. Чому так відбувається — я схильний думати, що причина тому абсолютно містична. Верховний головнокомандуючий, який над нами, завжди влаштовує якісь іспити з цим народом: чи він дійсно гідний, чи має вимерти, і ми здаємо цей іспит весь час. Або ми вистоїмо, або перестанемо існувати як народ, який чогось взагалі вартий. Україні завжди було притаманно збирати велику бойову силу, а потім її губити. Ось вже ніби перемагали, і раптом починалися якісь дрібні сварки, якась хрень дробила наші сили і нічого доброго з того не виходило. Так було, коли Богдан Хмельницький мав 300-тисячну армію і розгромив поляків під Зборовом, сидячи на коні, продиктував королю всі умови здачі… 300-тисячна армія! В Наполеона такої не було. Як можна було все просрати? Ми примудрились. У 1918 році мільйонна армія зібралася, хотіла воювати. Винниченко і Центральна Рада всю її розпустили і пішли співать «Несе Галя воду», в той час, коли Муравйов уже наблизився впритул до Києва. Таких прикладів безліч.
Я вже пропонував внести Майдан в Конституцію. Зробити так, що коли на Майдані є велика кількість людей, вводиться юридичне поняття про «дохуя». Бо коли, скажімо, буде 200 тисяч людей, то тут скажуть, що було 999. І знов почнеться маніпуляція. А якщо народ скаже, що нас зібралося точно дохуя, то він має право викликати всіх високих достойників і з них спитать. Так і було на Запорізькій Січі. Це наша традиція. Її потрібно повернути і законодавчо оформити. «Ану, сучий син, що ти зробив? Ану ходи сюди!» І вирішувати, що з ним робити далі.
Нам закидають, що ми програли пропагандистську війну. А як її можна виграти всередині Росії? Руская пропаганда не стільки для нас, скільки для самих рускіх існує. І боротися з нею всередині Росії — нереально. Вони з успіхом бомбують нас в Європі, але варто відкрити Інтернет і можна зрозуміти, що і як. ФСБ працює і в нас, тому на Донбасі, або в Луганську досі заповідник заскорузлого совка. Ще в часи СССР там навіть не було чого жерти, я бачив пусті полиці магазинів. У Луганську розписував здоровенний будинок культури, а треба ж було їсти, і зрозумів, що коли думатиму, де купити їжу, то ніколи не закінчу роботи. Довелося обмежитися яблучним соком і хлібом, більше нічого на прилавку не знайшов. Але люди там були цілком задоволені своїм становищем і про те, щоб жити краще, вони й досі не думають. Вони залишилися в тих 80-х роках. Лісічанськ, Рубєжная і Сєвєраданецк — це величезний хімзавод, де думають, що совок — це харашо. Росія і совок — для них одне і те ж. Вони не готові йти на смерть за свободу.
У мене так склалося життя, що я ніколи не мав своєї країни. Вона не любила мене, а я ненавидів її. І мені не варто було нічого сподіватися в цій країні. В 1991 році мав ілюзії, що отримав нарешті те, чого шукав. А потім країна знов зникла. Разом з ілюзіями. І я всі ці роки жив без країни.
І лише під час Майдану зрозумів важливу для мене річ: у мене з’явилась країна. І це відчуття було для мене абсолютно нове. Двадцятирічні хлопці, які загинули, мали це відчуття. Вони з ним народилися. А я цього не мав. Зараз можу сказати, що за країну можна вмерти і вбити теж можна. Хоч я скептична людина, пафосу не люблю, але тут я в собі таке відчув. Це було інтимно і зосім недавно.
Так, це була революція. Вона має декілька складових: 1) коли нагорі жирують, 2) коли народ страждає, а згори йому кажуть: єслі нєт хлєба, то єш пірожноє, 3) в казні нема бабла. Тому мені ще до революції було зрозуміло, що вона буде. Цей казан, накритий кришкою, мав вибухнути. Так і сталося. …Я теж думав про те, що не кожна революція має закінчитись кров’ю. Бо у Португалії була мирна революція гвоздик. У Грузії — революція троянд. У них усе закінчилось без крові. Ми всі сподівалися, що і в нас так буде. На жаль, не вийшло.