Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
На п’ятому році, ще перше ніж я переконався, що кораблі випадково запливають і сюди, я почав вирізати на своєму веслі нотатки про найвидатніші події, що сталися зі мною відтоді, як я покинув мирні береги Америки. Я вирізав якнайдрібніші літери, але намагався, щоб вони були чіткі й тривкі. Хоч як я пильно працював, а часто за день вирізував не більше п’яти-шести літер.
На той випадок, якби мені не судилося повернутись до своїх друзів і до своєї родини в Елктоні, чого я так гаряче прагнув, я вирізав на широкому кінці весла запис про свою гірку долю, про що я вже згадував на початку цієї оповіді.
Це весло, що так пригодилося мені в біді, берегло тепер на собі оповідання про мою долю та про долю моїх товаришів, тому я дуже пильнував його. Я вже більше не бив ним тюленів, для цього в мене був грубенький кам’яний дрючок на три фути завдовжки, над яким я попрацював цілий місяць. Щоб уберегти весло від вологи тощо, бо в тиху годину я ставив його на вершку піраміди і чіпляв на ньому прапор, власне, одну з моїх коштовних сорочок, я зробив на нього чохол з добре вичинених тюленячих шкур.
У березні, на шостий рік перебування на острові, мені довелося пережити таку страхітливу бурю, якої навряд чи й бачила коли людина. Увечері, годині о дев'ятій, з південного заходу насунули чорні хмари й знявся холодний вітер. Близько одинадцятої години він перейшов у страшний ураган з такими громами та блискавками, яких я ще зроду не чув і не бачив.
Я вже почав боятися за самий острів. Величезні хвилі набігали на нього з усіх боків і тільки не досягали вершини піраміди. Там я мало не задушився від вітру та солоних бризок. Я добре розумів, що не загинув ліше завдяки своїй запопадливості, звівши піраміду і подвоївши тим самим висоту острова.
Вранці я мав ще більше причин, щоб віддати хвалу богові. До моєї дощівки нахлюпалося солоних бризок, крім тієї, що була в найбільшій посудині під захистком піраміди. Я знав, що при ощадності мені вистачить її до першого дощу, навіть як він і запізниться. Хатину мою змило безслідно, від моїх чималих запасів тюленини залишилась тільки купка мокрої кваші. Алє я був приємно здивований, побачивши на скелях силу-силенну викиненої хвилями риби, що своїм виглядом нагадувала голованів. Я набрав цієї риби аж тисячу двісті дев’ятнадцять штук, випатрав її і висушив проти сонця, як сушать тріску. Така приємна переміна харчів мала її прикрий наслідок: я переївся і другої ночі трохи не помер.
На сьомий рік, також у березні, над островом промчав страшний шторм. Після нього я знайшов величезного кита, ще свіжого, щойно викинеиого морем високо на берег. Можна собі уявити мою радість, коли в середині цієї велетенської тварини я знайшов звичайний китобійний гарпун з кількома сажнями прив’язаного до нього мотуза.
До мене знову повернулась надія, що я, мабуть-таки, колись виберуся з цього пустельного острова. Китолови, напевне, заходять у ці моря, треба тільки не втрачати мужності, і рано чи пізно порятунок прийде. А тим часом я ж сім років харчувався самою тюлениною, тож і не диво, що, допавшись до зовсім іншого соковитого м'яса, я не витримав і наївся так, що знову трохи не вмер. І цього разу, і того, коли наївся риби, я заслаб тому, що мій шлунок, призвичаївшись до самої тільки тюленини, не міг перетравити нічого іншого.
З цього кита я зробив собі запас харчів на цілий рік. Крім того, на сонці в розколинах каміння я натопив багато трану. Посоливши його, я вмочав у нього шматки тюленини і так вони ставали смачніші. З коштовних залишків своїх сорочок я міг би навіть зробити гніт, а сталевим гарпуном викресав би вогню, щоб світити поночі. Але він мені був ні до чого, і невдовзі я про нього забув. Коли бог покривав землю мороком, мені не треба було ніякого світла, бо я привчав себе й улітку й узимку спати від зорі до зорі.
На цьому місці я, Дерел Стендінг, мушу перервані розповідь про давні свої існування, щоб сказати ось що: оскільки людська особистість це сума й наслідок життів попередніх поколінь, то чи міг начальник тюрми Есертем зламати мій дух мукою самотинного ув’язнення? Я — вічне життя, я витвір віків минулого, та ще й якого минулого! Що важили для мене десять днів і ночей у пекельній сорочці? Для мене, що колись був Даніелом Фосом і вісім років учився витривалості на тому самотньому бескети серед далекого південного океану?