Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Ви — дурень, — змігся нарешті я вимовити виразно й холодно. — Ви — дурень, боягуз, псяюха, нікчемне й таке підле створіння, що навіть плюнути шкода на вашу пику! Опенгаймер був занадто лагідний до вас. А я скажу без сорому, що не плюю на вас тільки тому, що не хочу принижувати ні себе, ні свого плювка.
— Мені вже терпець увірвався! — заревів він. — Я уб’ю тебе, Стендінгу!
— Ви п’яні! І я порадив би вам одне: коли вже ви патякайте таке, то хоча б без свідків, цих ваших в’язничних псів. При нагоді вони вкажуть на вас, і ви втратите посаду.
Але Есертен таки був п’яний.
— Одягніть на нього ще одну сорочку! — крикнув він. — Вважай, що тобі вже амба, Стендінгу! Але ми тобі не дамо подохнути в сорочці, ми поховаємо тебе з лікарні.
На мене одягли ще одну пекельну сорочку й зашнурували її не ззаду, а спереду.
— О боже, пачальнику! — глузував я. — Надворі лютий мороз, і я вам дуже вдячний за дві сорочки — мені буде тепліш.
— Тісніше! — наказував він Елоізі Гачінсові.— Натисни ногою цю погань… Зламай йому ребра!..
Мушу визнати, що Гачінс так щиро ніколи ще не працював.
— Хочеш брехати на мене! — шаленів Есертен, наливаючись кров’ю з п’яної люті.— Побачиш, що тобі буде! Ти, Стендінгу, витяг нарешті свій номер… Тепер уже тобі кінець. Чуєш? Кінець!
— Ще одну ласку, начальнику, — прошепотів я. Мене так стиснули, що я майже непритомнів. — Дайте третю сорочку.
Стіни хитались навколо мене. Я напружував усю свою волю, щоб затримати свідомість, яку видавлювали з мене.
— Ще сорочку… начальнику… так… буде… куди… тепліш…
Мій шепіт завмер, і я поринув у короткочасну смерть.
Після цього катування в двох сорочках щось у мені зломилося. Нехай хоч яку мені дають їжу, я досі не можу їсти як слід. У мене всередині все таке понівечене, аж страх подумати. Я відчуваю біль у ребрах і в животі навіть і тепер, коли пишу ці рядки. Але нещасне моє тіло, з яким так зле поводились, і далі відбуває своє призначення. Воно дало мені сили жити й дасть ще аж до того дня, коли мене виведуть у сорочці без коміра і накинуть на шию добре натягненого мотуза.
Проте ці дві пекельні сорочки були останньою соломинкою, що зломила й самого начальника Есертена. Коли я довів йому, що мене таки не можна вбити, він здався.
— Єдиний спосіб порішити мене, — сказав я йому одного разу, — це підкрастися вночі з сокирою.
Джейк Опенгаймер теж був раз добре йому врізав:
— Яка для вас пекельна мука, начальнику, щоранку прокидатись і знаходити себе самого на подушці.
А Ед Морел і собі при нагоді не сплохував:
— Ваша матуся, мабуть, з біса любила дітей, що не задушила вас маленьким! — сказав він йому.
Коли на мене перестали надягати пекельну сорочку, я відчув наче образу. Мені страшенно бракувало моїх снів! Але то було недовго. Незабаром я навчився спиняти життя самою сплою своєї волі, стягуючи укривалом груди й живіт. Так я викликав фізіологічний і психологічний стан, подібний до того, який бував, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку. Тепер, без жодних мук, а лише напруженням волі, я визволявся й мандрував у часі.
Ед Морел вірив усім моїм пригодам, але Джейк Опенгаймер до кінця залишився скептиком. На третій рік самотинного ув’язнення я під час свого трансу відвідав Джейка в його камері. Крім цього єдиного разу, мені ніколи більше не пощастило такого зробити, та й тоді все вийшло незумисне й несподівано.
Знепритомнівши, я враз побачив, що опинився у камері в нього. Я знав, що моє тіло, стиснуте в пекельній сорочці, лежить у моїй камері. Я зроду не бачив Джейка Опенгаймера, але й на хвильку не сумнівався, що переді мною саме він. Було літо, і він лежав роздягнений на укривалі. Мене вразило його бліде лице й неймовірно худе тіло. Переді мною був навіть не образ людини, а тільки її кістяк. Кістки були ще зв’язані між собою, але вже без м’язів — їх тільки обтягувала шкіра, схожа на пергамент.
Прийшовши знову до пам’яті в своїй камері, я пригадав усе, що бачив, і зрозумів, що такий самий, як Джейк Опенгаймер, був і Ед Морел, і я сам. Я навіть затремтів перед величчю духу, що жив у цих тендітних, пропащих наших тілах, тілах трьох невиправних одиночників! Тіло — пуста, нікчемна річ. Тіло — як трава, і в траву обернеться, але дух живий і живе вічно. Я не терплю людей, що схиляються перед тілом. Самотинна камера в Сан-Квентіні швидко примусила б їх схилитися перед духом.
Алє вернімось до мого перебування в Опенгаймеровій камері. Його тіло було таке, як у давно померлої людини, що й тлін висох у пекучій пустелі. Шкіра мала колір сухого болота. Живими здавались тільки його гострі жовто-сірі очі. Вони й хвильки не бували спокійні. Він лежав горілиць, а вони перебігали з боку в бік і стежили за мухами, що літали над ним у тьмяному повітрі. На правій руці над ліктем виднів шрам, і такий самий шрам був на кісточці правої ноги.