Двоє під однією парасолькою

— Вибач, Тілю, погарячкував, — сказав Дан. — І все-таки чому ти не покликав мене до телефону?

— Тому що бачив: працюєш. І начебто з бажанням — рідкісний випадок. Не став відривати, а чемненько попросив Олю передзвонити через годину. Вона в тебе точна?

— Не знаю, — сказав Дан, — ще не випадало перевірити.

— Дякуй Тілю, він тобі створив таку можливість перевірити.

І в цей час, наче в детективі чи — навпаки — у вагомій комедії ситуацій, до зали зазирнув вахтер:

— Даниле Фроловичу, вас до телефону.

Дан перемайнув через бар’єр, побіг до дверей, а Тіль, як завжди, кинув йому у спину:

— Дивовижна точність!

Дан обережно, немов боячись упустити, взяв трубку і проказав у неї казенним голосом:

— Слухаю вас.

— Здрастуйте, Дан, — шантретисто сказала трубка. — Це Оля, якщо ви мене пам’ятаєте.

Класична форма порожньої ввічливості! Невже вона вирішила, що Дан міг її забути з учорашнього вечора — просто за часом, без урахування того незрозумілого і дивного враження, яке вона справила на нього.

— Я вас пам’ятаю, Олю.

— А мені здалося, у вас погана пам’ять.

— Чому?

— А парасолька?

Тут у Дана сам по собі з’явився геніальний, як на його погляд, хід.

— Я її навмисне залишив.

— Навмисне?

— Звичайно. Просто так ви могли б і не подзвонити, а не повернути чужу парасольку — совість не дозволила б.

— Я могла б її здати у бюро знахідок.

— Не могли. Де гарантія, що я б про це здогадався? А отже— прощавай, парасольочко…

— Ну гаразд, не в бюро, то в міліцію. Там би вас знайшли.

Тут вона непогано викрутилася. Думай, Дан, воруши звилинами…

— Вперше бачу чаклунку, яка звертається по допомогу до міліції.

Засміялася. Цікаво, що б сказав Тіль про її сміх? Якого він кольору?

— Переконали. То як мені віддати вам парасольку?

— Що за питання? Тільки особисто. Не на пошту ж іти чаклунці.

— Згодна. Ділове спостереження. Ви, виявляється, великий знавець життя і звичаїв великого світу магії.

— На тім стоїмо, — згодився Дан. — Що ви робите сьогодні ввечері?

Краєм ока він подивився на вахтера, який щосили прагнув видаватися індиферентним. А може, і справді, начхати йому було на галантні потуги якогось жонглера: скільки при ньому по цьому бувалому, з усіх боків скотчем заклеєному телефонному апарату побачень призначено — не перелічити. Набридло вже, певно, вахтерові: цілий день одне й те ж…

— Я вільна.

Яка вона прекрасно проста, подумав Дан. Ніякої гри, жодної манірності: мовляв, не знаю ще, стільки задумів, треба почекати, подивитися в записник…

— Тоді я вас зустріну на Самотьоці, на зупинці. Ну де я зійшов, гаразд?

— Гаразд. Я звільнюся о шостій.

— Отже, о пів на сьому?

— Я встигну.

— До вечора.

— До побачення.