Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Поручник обережно підтримав Оксану за стан, допомагаючи всісти, і вона пірнула у м'яке сидіння. Сам поручник зайшов з другого боку, сів поряд з нею. І Оксана вперше відчула в темряві біля себе його інтимну близькість... відчула його пахощі.
Поручник сказав рушати, шофер заскреготів чимсь там у моторі, і авто м'яко гойднуло з місця. А потім зашумів повз вуха вітер, зашумів гостріше, ніж, Оксана сподівалась. Незабаром вони летіли вже вниз Польовою, наче в чорну прірву шугали, проколюючи її фарами авта, що підскакувало на нерівностях бруку.
Оксані від незвички їхати автом завмирало серце, і вона довірливо тулилась до поручника, навіть хапалась за його рукав, як авто дуже вже підкидало' або хилилось набік на поворотах. Особливо страшно було на крутій Садовій.
— О, не хвилюйтесь, прошу вас! — заспокоював щасливим шепотом поручник. — Іван — досвідчений шофер.
Оксані Тепер імпонувала його впевненість, чоловіча мужність, дарма що та мужність була досить несподівана як на його дрібну постать. Але він умів зробити з себе щось багато значніше за непоказний зверхній вигляд, надолужував характером свою фізичну непоказність.
Із Садової авто виїхало на рівний іКатерининський проспект („Досі ця ненависна назва", шепнув Оксані поручник) і,_ повернувши ліворуч, покотилося до білого, освітленого під козирком театрального під'їзду.
Білість і освітленість театру гостро контрастувала з чорною хмарою сумежного міського саду, що його колись заснував запорожець Глоба, — сад був похмуро-мовчазний. * ньому, здавалось, таїлись якісь небезпеки для ясно-веселої на ввесь проспект картини-Театру. Але ні поручник, ні тим більше Оксана, що так вірила тепер у „всемогутність" цього старшини, напевно, не думали про будь-які небезпеки. Вони, як і вся інша публіка, спрагла розваг і спокійного відпочинку, летіли, як ті нічні метелики, на це привабливе світло. Свідомо «є хотілося думати про небезпеки, так вони набридли...
Коли авто, востаннє гойднувши, спинилось край хідника, у засягу світла, поручник Василик зграбненько вискочив з авта і широко відчинив дверці для Оксани. Будь-ласка, театр чекає на панну Оксану!
І все оце світло, і вся урочистість, наготована в театрі,
— усе спеціяльно для неї ж таки, для панни Оксани...
І Оксані, улещеній, піднесено настроєній, притьмом заманулось, щоб ЇЇ в цей момент хтось із знайомих побачив... А особливо з знайомих дівчат... О, не одна із них просто луснула б з досади, що не вона приїхала автом, у товари-сті такого блискучого австрійського старшини...
Та біля входу крутилась якась невиразна публіка, крутилася, сновигала сюди та туди, справді, як ті нічні метелики у світляній сфері. І нікогісінько із знайомих...
Поручник Василик уміятно підхопив Оксану попід руку і повів її під обстрілом заздрих поглядів публіки; дехто
— це Оксана укмітила — навіть голову задирав, щоб подивитись на пишну пару.
А через скількись хвилин Оксана, залишивши бекешу й шапку в роздягальні, легка й окрилена передсмаком нового для неї „світського" успіху, не входила, а випливала на блискучий паркет фойє, — як та лебедиця на чисте плесо озера. Несла легко своє молоде тіло, пишноту ясної коси, а плечі їй окривало розкішне боа з срібного лиса. Наче живий лис спочивав на її плечах, поклавши спокійно голову на її вигинисту спину.
Серед публіки в фойє була майже половина військових, зокрема юнаків, зодягнених у козацькі вбрання (блакитні, не дуже широкі штани, сині куртасики, м'які білі шапки з червоними шликами, низько причеплені шабельки-кортиіки). І Оксана зразу ж відчула на собі допитливі дотики їхніх захоплених її вродою очей. „О, такої досі ще не було тут! — бачилось, казали тії очі. — І де той галич-мен Таку красуню нагибав?"
Тільки ж горда постава не дозволяла Оксані дивитися набік. Груди їй повільно ворушили м'яке прикриття — боа, очі золотіли іскрами, відсвічували вогні люстер із-під стелі. Тії вогні багаторазово помножувались у високих ясних дзеркалах фойє, що відсвічували у своїх прозорих глибинах також увесь святковий рух публіки.
Оксана, проходячи повз дзеркала, скошувала обережно очі на ті глибини і з задоволенням бачила свою пишну постать у них. Обертала також усміхнене лице й до свого кавалера, і в його очах та всій поведінці, теж як у якомусь
дзеркалі, знаходила підтвердження своєї чарівливосте. Поручник же просто в'юном увивався біля неї, брязкав острогами й шаблею. Ремені портупеї, що туго стягала його стан, рипіли, як він вигинався. Напомажене його волосся лисніло, відсвічуючи світла фойє.