Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
На полярному небосхилі в 1927 році з'являється нова зірка, яка своїм блиском затьмарює багато інших. Молодий американський пілот Ріхард Берд перший пролітав над Північним полюсом, усього лише на кілька годин випередивши Амундсена, котрий дістається туди на дирижаблі «Норге» («Норвегія»). Нансен радіє з того, що літаки починають відігравати дедалі більшу роль у пізнанні полярних обширів. Завжди молодий розумом, він допомагає Амундсенові в опрацюванні наукових матеріалів його попередньої експедиції на двох гідропланах в глиб Арктики. Він перший також поздоровляє його від усього серця із здійсненням молодечих мрій — досягненням Північного полюса на дирижаблі «Норге».
— Таки я не помилився, коли казав, що Південний полюс був для тебе тільки етапом на шляху до Північного, — знову нагадав він.
— Так, але не я осягнув його перший!.. — зітхав Амундсен, для якого це завжди було найважливіше. — Я радію, що не з'явився на світ пізніше, а то не було б уже чого відкривати на ньому. Хіба що Місяць? А втім, мені це вже все одно, — додав він по паузі. — Свою кар'єру мандрівника я вважаю закінченою. Мої мандрівки принесли мені багато радощів і слави — це правда. Але я не бачу, що міг би ще відкрити.
Десь через рік до тихого, чепурного будиночка над фіордом, у якому Амундсен відпочивав після знегод своїх звитяжних подорожей і писав спогади, знову навально вдерлася Арктика. З «Італією», дирижаблем італійської полярної експедиції, що поверталася з полюса, сталася катастрофа. Потерпілі, що загубилися на просторах Північного Льодовитого океану, чекали допомоги. Час квапив: весняне сонце розтоплювало лід. Дорога була кожна хвилина. Цю надзвичайно важку рятувальну операцію мав очолити хтось досвідчений…
— Шкода, що я вже підтоптався, — скаржився Нансен приятелям, занепокоєно стежачи за розвитком подій. — Щасливий Руал, як я йому заздрю. Усе віддав би, аби зараз бути на його місці.
Амундсен стартує з Тромсьо на французькому гідроплані «Латам-20». Він летить на Шпіцберген, де має організувати пошуки потерпілих. За годину після старту запитує ще по радіо метеорологічну обсерваторію в Тромсьо про стан криги на північ від Ведмежого острова. Трохи пізніше екіпаж якогось судна почув слабкі сигнали «SOS», але, не зважаючи на всі свої старання, не міг визначити, звідки вони йдуть. І це все. Спочатку мовчанка не викликає занепокоєння. Знаючи, який величезний полярний досвід в Амундсена, всі вірять, що він зуміє знайти вихід з будь-якої ситуації.
Нансен заспокоює громадськість:
— Хто-хто, а Руал завжди дасть собі раду в будь-якому становищі.
Операція по врятуванню потерпілих набуває дедалі ширшого розмаху. В ній бере участь півтори тисячі чоловік — представників шести країн. На Північному Льодовитому океані зосередилося чотирнадцять літаків і шістнадцять суден. Та тільки екіпаж радянського криголама «Красін» пробився до крижини і врятував від загибелі італійців.
Про долю Амундсена і далі нічого не було відомо. Мільйони людей в усьому світі щодня ждали якоїсь звістки. Але даремно. Через два місяці рибалки виловили на хвилях Баренцового моря, поблизу Ведмежого острова, поплавець гідроплана, а ще через якийсь час — запасний бак з написом «Латам-20». Не залишалося жодної надії. Руал Амундсен ніколи вже не повернеться до тихого будиночка над фіордом. Його забрала Арктика.
В роковини трагічної загибелі свого учня і друга згорблений, наче його дедалі більше гнітив тягар турбот, Фрітьоф Нансен прийшов на берег фіорду, з якого, здавалося, недавно ще відпливав у далекий світ льодів «Фрам» на чолі з Амундсеном. І повільно, спокійно, ніби боячись потривожити того, хто знайшов у морі вічний спокій, опустив на воду вінок, який сплела Лів.
Стурбованим поглядом окинув він дітей та внуків і напівжартома спитав:
— Як гадаєте, мої любі, чи не настав уже і мій час?
Нагороди, ордени, відзнаки багато років сипалися на велику людину з усіх кінців світу. Але Нансен не надавав їм великого значення. Він був дуже скромний. Ніколи не міг сказати, які медалі чи хрести лежали в шухлядах його письмового стола або які університети чи наукові інститути надавали йому титули. Тільки про один з них пам'ятав до кінця життя. Не сенат чи керівництво університету запропонували йому цього разу звання почесного ректора, а молодь, студенти. Вже багато десятків, а може, й сотень років, традиційно рік у рік слухачі шотландського університету Сент-Ендрю самі вибирали собі почесного ректора з-поміж улюблених найвидатніших учених і письменників своєї країни. 1926 року вони обрали фрітьофа Нансена. Вперше було зламано традицію: цей почесний титул надано іноземцеві.