Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Потім Нансен їде до Радянської Вірменії, певен, що безпритульні знайдуть там вітчизну, і успішно веде переговори, пропонуючи найкраще розв'язання проблеми. На все життя завойовує він вдячність тих, кому присвятив себе.

Високу, трохи пригорблену постать добре знають жителі Женеви. Сірий м'який капелюх з широкими крисами, під сріблястими вусами — лагідний усміх. Його розумні, засмучені очі починають сяяти, побачивши малят, що під наглядом матерів бавляться у просторих скверах. От якби всі люди на світі могли мати безжурне дитинство!.. Якби ж то ніколи вже не було сумних, голодних і безпритульних дітей!..

Нансен прискорює ходу. Напевно, й сьогодні, як завжди, він запізниться на засідання Ліги націй — ще одне з тих, на якому промовці, з насолодою вслухаючись у свої заокруглені фрази, захлинатимуться пустопорожніми балачками. Слова, слова, слова… В цьому гарному палаці ллються їх цілі потоки, річки, океани. Але як мало їх втілюється в життя.

Нансен часто покидав похмурий зал засідань, втомлений усіма тими пустими промовами. Широко ступаючи, він нервово ходив туди-сюди по коридору, нетерпеливо чекаючи своєї черги.

А потім з трибуни лунали вагомі, дошкульні слова, і кожне з них вимагало дії. Мов набатний дзвін, що б'є на сполох, домагався Нансен справедливості для забутих. Не щадив тих, на чиїх обличчях щоразу з'являлася машкара холодної байдужості, тільки-но він починав говорити про нещастя, якому треба запобігти, тих, які, щоб не мати зайвого клопоту, ухилялися від кожної невигідної для них ухвали. Уперто й наполегливо пробивався він крізь мур байдужості, звертаючись до людських сердець.