Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Митрополит також застерігав від ненависті та помсти, особливим злом визнаючи переслідування не фактичного ворога, а «невинних його рідних або близьких». В подальшій частині послання він категорично заявив:
Навіть поганські народи уважали негідним людини злочином і ганьбою для мущини вбивати безборонних. Проти цих злочинів протестуємо передусім тоді, коли їх справниками є вороги Христової Церкви. Але коли спостерігаємо небезпеку, що ці злочини можуть втискатися і втискаються навіть [...] в ряди повірених нам вірних, то [...] зі страху перед будучністю християнського народу не перестаємо перестерігати перед нею вірних[288].
Ці слова містили очевидне засудження методів, уживаних бандерівським рухом щодо поляків. Без сумніву, злочини, скоєні ОУН і УПА, викликали обурення архієпископа. Проте водночас митрополит у посланні засудив будь-які випадки вбивства невинних осіб, особливо священиків, тим самим неначе ставлячи знак рівності між долею римо-католицьких, греко-католицьких і православних священиків. Тим часом, хоча на межі 1943 й 1944 років загинули — від рук польського підпілля — й низка українських священиків, то власне польським священикам ОУН і УПА винесла тоді повсюдний смертний вирок. У зв’язку з цим постає запитання: чому архієпископ прямо не засудив антипольську акцію?
В цій справі ми приречені покладатися лише на припущення. Ми, наприклад, не знаємо, чи митрополит збагнув, із якою масштабною трагедією польського населення має справу. Звичайно, бодай лишень із листів архієпископа Твардовського він знав про масові вбивства поляків, проте міг уважати, що вони є типовим прикладом погромів, які вже не раз охоплювали ці терени, завжди маючи тимчасовий характер. Цілком імовірно, що він просто не йняв віри, що могло трапитися організоване винищення польського населення, сплановане та вчинене українцями. Ось чому він так охоче схилявся до думки, що все це справа рук анархістських банд, навіть якщо й пов’язаних із бандерівцями, то не підпорядкованих центральному керівництву.
Втім, на рішення митрополита не публікувати послання з осудом антипольської акції вплинула не тільки можлива помилкова оцінка ситуації. Архієпископ Шептицький чудово усвідомлював, що кожне його висловлювання має не тільки моральний і релігійний характер, а й політичний. Мабуть, тому він побоювався, щоб його одностороннє засудження антипольських заходів бандерівців не було згодом використане проти українських самостійницьких прагнень. Знаючи реальні відмінності польських і українських інтересів і засуджуючи нехристиянські методи боротьби, він водночас рішуче обстоював створення незалежної України, в кордонах якої опинився би Львів.
Та як би там не було, не слід забувати, що навіть якби глава Греко-католицької Церкви відверто засудив дії УПА, це не змінило би тогочасної ситуації. Моральні повчання митрополита Шептицького не могли спинити хвилі злочинів, бо його словам не корилися, особливо діячі ОУН-Б.
Цікаво, що сам митрополит радше усвідомлював обмеженість своїх можливостей. В одному з його листів, надрукованих у «Львівських Архієпархіяльних Відомостях» у 1943 році, читаємо:
Про чоловіковбивство написав я два послання і декрет для Собору. Але не маю враження, що і послання і декрет і ухвалені досі правила справу хоч на волос змінили. [...] Християнські суспільності бувають такі вражливі на пролиту кров, що з особливішим жахом привикли відвертатися від катів, себто людей, що в імені державної справедливости задають смерть засудженим на цю кару [...] приїзд ката потрясав цілим населенням міста. [...] Оминали його, коли появився десь на вулиці. Ніяка гостинниця не принимала його [...]. Таке вбивство ката було актом справедливости, карою за певні, нехибні злочини, суджені суддями, що присягали справедливо судити. [...]. Тепер же [...] ми стрічаємо людей, що оповідають, як ближніх убивали [...] хваляться, що нема для них більшої розкоші як проливати кров. Як навернути таких людей і як до здоров’я довести людську природу? Яким способом задержати той крик пролитої крови, що до неба кличе по пімсту? [...] Одна тільки всемогуча Божа благодать може помогти; маємо один лише успішний орудник — молитву[289].
З доступних документів виразно видно чітке дистанціювання архієпископа Шептицького від ОУН-Б і УПА. Скажімо, діяльності бандерівців стосуються слова: «Нездоровим об’явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами приказувати старшим. Оправдуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. [...]. Нераз молоді поступають так, як коли б накази діставали від ворогів українського народу. На цілій лінії слідний вплив безбожників-комуністів»[290]. У зв’язку з цим слід дуже обережно трактувати інформацію про буцім добрі стосунки митрополита з командувачем УПА Романом Шухевичем чи делегування ним свого представника на з’їзд політичної надбудови цього формування — Української Головної Визвольної Ради. Характерно, зрештою, що нібито призначений митрополитом спостерігач отець Ґаліант взагалі не приїхав на засідання. Зате присутній на з’їзді Лев Шанковський роздратовано зазначив, що серед самих українців лунає думка, наче за стан польсько-українських стосунків відповідальні українські «молоді політики», і розкритикував митрополита Шептицького, який «видав відозву [до віруючих — Ґ. М.], попри те, що польський єпископ нічого не видав»[291]. Легко здогадатися, що Шанковському либонь йшлося про згадане вже пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі).
288
Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, т. III, с. 318–319.
289
Письма-Послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з насів німецької окупації, с. 396–397.
290
Письма-Послання..., с. 424.
291
Літопис УПА, т. 26, с. 491.