Посмертні записки Піквікського клубу

— Ну, — сказав містер Вордл після грунтовного другого сніданку, за яким випили чимало пива та вишневої наливки, — що сказали б ви, якби я запропонував годинку якусь поковзатись? До обіду часу — в нас ще багато.

— Чудово! — скрикнув містер Елен.

— Розкішно! — зрадів містер Сойєр.

— Ви, безумовно, ковзаєтесь на ковзанах? — спитав старий Вордл у містера Вінкла.

— О, звичайно, — відповів Вінкл, — тільки давно вже не маю ніякої практики.

— Ах, будь ласка, поковзайтесь, — попросила Арабелла. — Я страшенно люблю дивитись на цей спорт.

— І справді, це так гарно, — підхопила друга панна.

Третя сказала, що це — дуже елегантна розвага, а четверта порівняла людину, що ковзається на ковзанах з лебедем.

— Я охоче поковзався б, — згодився нарешті містер Вінкл, тільки в мене немає ковзанів.

Та цю справу зараз же полагодили. В Трандла була зайва пара ковзанів, а гладкий хлопець пригадав, що під сходами їх лежить щонайменше з півдесятка пар. Містер Вінкл висловив надзвичайне задоволення, але виглядав надзвичайно сумно.

Старий Вордл провів усіх до досить великого ставка. Гладкий хлопець і містер Веллер порозмітали сніг, що нападав протягом минулої ночі. Боб Сойєр приладнав ковзани і, стоячи на одній лівій нозі, описав кілька кіл, а потім почав робити вісімки й рисувати різні візерунки на льоду, захоплюючи своєю спритністю містера Піквіка, Тапмена й дам. Це захоплення перейшло в ентузіазм, коли старий Вордл Бенджемен Елен і той таки Боб спільно проробили кілька таємничих еволюцій, названих ними шотландським танцем.

Тим часом містер Вінкл з посинілим від холоду обличчям силкувався просвердлити дірку в своїх підошвах, а потім з допомогою містера Снодграса, що розумівся на цьому не більше від індуса, приладнав і ковзани, пригвинтивши їх задом наперед і переплутавши всі ремінці. Нарешті за допомогою містера Веллера безталанні ковзани були пригвинчені і прив’язані як слід, а містер Вінкл піднявся на ноги.

— Ну, а тепер, сер, — підбадьорював його Сем, — вперед! Покажіть їм, як треба ковзатись.

— Стійте, Сем, стійте, — сказав містер Вінкл, тремтячи з голови до п’ят і чіпляючись за руку містера Веллера з одчаєм людини, що потопає.—А як же слизько, Семі

— На льоду це трапляється досить часто, сер, — заспокоював його містер Веллер. — Держіться, сер.

Останнє зауваження Веллера стосувалось до виявленого містером Вінклем рішучого наміру вдаритись потилицею об лід і задригати ногами.

— Це якісь… якісь… якісь незграбні ковзани. Правда, Сем? — пробелькотів містер Вінкл.

— Боюсь, сер, що то не ковзани, а джентльмен на них незграбний, — відповів Сем.

— Ну бо, мерщій, Вінкл! — прискорював містер Піквік, не здогадуючись, у чому справа. — Наших дам аж нетерплячка бере бачити, як ви ковзаєтесь.