Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Не заходячи в подробиці, скажемо, що вінчання відбулося в парафіяльній дінгліделській церкві, і відправив його старий священик; що підпис містера Піквіка ще й досі зберігся під шлюбним актом; що кароока молода леді накреслила своє ім’я непевним і трохи тремтячим письмом; що підписи Емілії та інших дружок — дуже нечіткі; що вся церемонія пройшла якнайкраще; що всі панни визнали, що вона не така страшна, як вони думали раніше; і хоч власниця карих очей та лукавої усмішки запевняла містера Вінкла, що ні за що в світі не погодилася б на таке, ми, проте, маємо найсерйозніші підстави гадати, що вона помилялася. До наведеного вище маємо додати, що містер Піквік перший поздоровив молоду і при тому надів їй на шию прекрасний золотий годинник на золотому ланцюжку, яких до того часу, крім ювеліра, не бачило жодне око людське. Потім весело, як міг, оддзвонив старий церковний дзвін, і вся громада подалась додому снідати.
— Вордл, — сказав містер Піквік, коли вони сіли до столу, — склянку вина на честь цієї щасливої події!
— З насолодою, друже, — відповів містер Вордл. — Джо! Ач, клятий хлопець, знову заснув.
— Ні, я не сплю, сер, — озвався гладкий хлопець, вилазячи з темного кутка, де він уминав чималий пиріг, хоч далеко не з тою повільністю та поважністю, що характеризувала всі вчинки цього джентльмена.
— Налий вина містерові Піквіку.
— Слухаю, сер.
Гладкий хлопець наповнив склянку містера Піквіка і став позад стільця свого пана, з похмурою радістю стежачи, як рухались ножі й виделки та як переходили страви з тарілок до ротів товариства.
— Щасти вам боже, друже, — сказав містер Піквік.
— І вам, милий друже, того ж, — відповів Вордл, і вони випили один до одного.
— Місис Вордл, — промовив містер Піквік, — нам, найстаршим, з цієї радісної нагоди слід було б випити чарочку.
Стара леді в своїй глазетовій сукні велично сиділа на чільному місці стола, мавши по один бік від себе новоодружену внучку, а по другий — містера Піквіка.
Хоч наш герой говорив не дуже голосно, вони відразу зрозуміла його і випила повну склянку на його щастя та довгий вік. Потім люба старенька вдалася в найточніше та найпростіше оповідання про своє власне весілля, докладно описала високі закаблуки, що носили тоді, і окремо розповіла кілька подробиць з життя та пригод покійної красуні леді Толімглавер. Оповідаючи, стара леді весело реготала, а молоді панни й собі заходилися сміхом, бо аж ніяк не могли зрозуміти, про що розказує бабуня. Їхній регіт примусив стару леді розповісти ще одну знамениту історію, яка мала вдесятеро більше успіху, і це остаточно створило їй гарний настрій. Потім розрізали пиріг, — і, коли він кружляв по столу, молоді панни відламували від своєї пайки по маленькому шматочку, щоб, поклавши його під подушку, побачити уві сні суженого.
— Містер Мілер, — удався містер Піквік до свого старого знайомого — гучноголосого джентльмена, — склянку вина.
— З великою охотою, — урочисто відповів гучноголосий джентльмен.
— А зі мною хіба не вип’єте? — спитав добродушний старий священик.
— А зі мною? — промовила його дружина.
— І зі мною, і зі мною, — підхопили двоє бідних родичів на останніх місцях, що завзято пили й їли і з усього сміялися.
Містер Піквік із захопленням приймав кожну нову пропозицію, і його очі випромінювали радість та задоволення.
— Леді й джентльмени! — раптом виголосив він, звівшись на ноги.
— Слухайте, слухайте! — у надпориві почувань скрикнув містер Веллер.
— Покличте сюди всіх слуг, — звелів містер Вордл І тим урятував Сема від привселюдної догани, яку той інакше неодмінно дістав би від свого пана. — Дайте їм по склянці. Нехай вип’ють за здоров’я молодих. Прошу далі, Піквік.
І серед цілковитої мовчанки, перериваної подеколи шептанням служниць, містер Піквік розпочав свою промову.
— Леді й джентльмени… ні, я не казатиму — леді й джентльмени, а назву вас — мої друзі, мої любі друзі, якщо дами дозволять мені таку вільність…