Посмертні записки Піквікського клубу

— А що, надворі все ще мороз, Сем? — спитав містер Піквік свого улюбленого слугу, коли той ранком першого дня різдва приніс теплої води йому в опочивальню.

— Вода в діжках узялася кригою, сер, — відповів Сем. — А там, унизу, сидить пара костопильців.

— Пара кого? — аж сів на ліжку містер Піквік.

— Пара костопильців, — повторив Сем. — Тільки вони ще вчаться.

— Іншими словами, це — студенти — медики? — зрозумів містер Піквік.

Сем, стверджуючи, нахилив голову.

— Дуже радий цьому, — сказав містер Піквік, кидаючи свій ковпак на ковдру. — Можете йти, Сем.

Сем пішов, а містер Піквік через чверть години був уже в їдальні.

— А, ось він нарешті! — скрикнув містер Вордл. — Слухайте, Піквік, це — брат міс Елен — Бенджемен Елен або Бен, як звемо його ми і мусите називати ви. А цей джентльмен — його сердечний приятель, містер…

— Містер Боб Сойєр, — втрутився Бен, після чого і містер Боб Сойер і містер Бенджемен Елен разом засміялися.

Містер Піквік уклонився Бобові Сойєру; Боб Сойєр уклонився містерові Піквіку. Потім Боб та його сердечний приятель завзято напосіли на страви, що стояли перед ними, і містер Піквік мав нагоду пильно оглянути їх обох.

Містер Бенджемен Елен був дебелий, кремезний юнак з чорним, коротко остриженим волоссям і з білим довгастим обличчям, прикрашений окулярами та білою краваткою. Нижче однорядного сюртука, застебнутого на всі гудзики, виднілась звичайна кількість ніг, кольору перцю з сіллю, що закінчувалися парою не дуже добре наваксованих чобіт. Хоч рукави сюртука були короткі, ніяких ознак манжет під ними не помічалося, і дарма, що на шиї його вільно міг уміститися комірчик, проте ніякого сліду цього додатку не можна було побачити. Загалом він мав досить обшарпаний вигляд і ширив круг себе міцний дух поганих сигар.

Містер Боб Сойєр був одягнений у голубий костюм з дуже грубої матерії — щось середнє між сюртуком і пальтом з усіма властивостями обох — і визначався якоюсь неохайною чепурністю та чваньковитою поведінкою, притаманною молодим людям, що блукають по вулиці вдень і кричать та галасують на ній уночі, називають ресторанних і готельних слуг на ймення та дозволяють собі інші кумедні вчинки. На ньому були картаті штани й довгий дворядний жилет. З дому він завжди виходив із товстою палицею, уникав рукавичок і в цілому нагадував розбещеного Робінзона Крузо.

Ось з якими поважними добродіями познайомився одного різдвяного ранку наш герой, снідаючи на Мейнорській фермі.

— Чудова година, панове, — сказав містер Піквік.

Боб Сойер на це зауваження трохи нахилив голову й попросив Бенджемена Елена передати йому гірчицю.

— Ви здалека приїхали, джентльмени? — спитав містер Піквік.

— „Голубий Лев" у Маглтоні,— буркнув містер Елен.

— На вас чекали ще вчора ввечері.

— Ми й мусили були приїхати, але бренді трапилось занадто добре й шкода було поспішати. Правда, Бен?