Посмертні записки Піквікського клубу

Сповістивши про це, маленький чоловічок взяв ще одну понюшку й таємничо підморгнув до містера Піквіка.

— Вони прислали повістки трьом моїм друзям, — сказав містер Піквік.

— Ну, звісно і Важливі свідки: бачили вас у такому становищі. В нас немає таких свідків, ми візьмемо під перехресний допит їхніх свідків і покладемось на красномовність Снабіна, — продовжував містер Перкер. — Напустимо туману на суддю й надіятимемося на присяжних.

— А як вирок буде проти мене?

Містер Перкер усміхнувся, взяв велику понюшку тютюну, перегорнув вугілля у каміні, знизав плечима й красномовно замовк.

— Ви думаєте, мені доведеться платити? — спитав містер Піквік, що уважно стежив за телеграфними знаками відповіді.

Перкер ще раз перегорнув дрова в каміні, хоч ніякої потреби в цьому не було.

— Боюсь, що так.

— Тоді мушу попередити вас, що я твердо вирішив не платити нічого, — урочисто промовив містер Піквік. — Нічого, Перкер! Жоден фунт, жоден шилінг, жоден пені з моїх грошей не перейде до кишень Додсона й Фога. Це — моє остаточне й невідмінне рішення! — І містер Піквік на доказ невідмінності своїх намірів щосили стукнув кулаком по столу.

— Чудово, мій любий сер, чудово, — не сперечався Перкер. — Вам це краще знати.

— Звичайно, — поквапливо відповів містер Піквік. — А де живе серджент Снабін?

— На старому сквері в Лінкольнс-Іні.

— Я хотів би побачити його.

— Побачити серджента Снабіна? — тоном величезного здивування скрикнув Перкер. — Неможливо, любий сер. Бачити серджента Снабіна! Та це ж нечувана річ. Його не можна бачити, не заплативши наперед за візит й не визначивши заздалегідь часу консультації. Ні, цього зробити не можна, дорогий сер, абсолютно не можна.

Містер Піквік, проте, твердо вирішив, що це не лише можна, а й треба зробити, і через десять хвилин разом з своїм повіреним був уже в конторі самого великого серджента Снабіна.

Після довгих переговорів з клерком, їх нарешті допустили до кабінету знаменитого адвоката.

Коли клієнти увійшли до кабінету, адвокат писав. Розсіяно вклонившись містерові Піквіку, відрекомендованому Перкером, адвокат попросив їх сісти, обережно поклав ручку на чорнильницю і обхопив руками свою ліву ногу.

— Містер Піквік, відповідач у справі "Бардл проти Піквіка", серджент Снабін, — пояснив Перкер.

— А я беру участь у цій справі? — спитав адвокат.

— Берете, сер, — одповів Перкер.

Адвокат похитав головою, чекаючи дальших пояснень.

— Містер Піквік хотів неодмінно побачитися з вами, сер, і перед судом ще раз запевнити вас, що обвинувачення цілком безпідставне і що, якби він не був певний своєї невинності, він не був би тут. Я наче правильно переказую ваші думки, сер? — повернувся маленький чоловічок до містера Піквіка.

— Абсолютно правильно, — ствердив той.

Серджент Снабін дістав свої окуляри, з великою цікавістю кілька секунд розглядав крізь них містера Піквіка, а потім, звертаючись до Перкера й ледве помітно усміхаючись, спитав: