Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Зараз, зараз, — з тогосвітньою усмішкою озвався містер Вінкл, — іду.
— Зараз починається! — крикнув Сем, намагаючись звільнитися з його обіймів. — Ну, сер, вперед!
— Заждіть хвилиночку, — благав містер Вінкл, закохано притискуючись до містера Веллера. — У мене, виявляється, є вдома два зайві фраки, Сем. Можете взяти їх собі.
— Спасибі, сер, — подякував містер Веллер.
— Чого це ви торкаєтесь вашого капелюха, Сем, і віднімаєте руку? Не робіть цього. Я ранком ще, заради різдва, хотів дати вам п’ять шилінгів. Матимете їх сьогодні ж увечері, Сем.
— Ви дуже ласкаві, сер, — сказав містер Веллер.
— Спершу підтримуйте мене, Сем. Отак, Зараз я й сам поїду, Сем. Не так хутко, Сем, не так хутко!
Перегнувшись удвоє, спираючись на руку містера Веллера й зовсім не подібний до лебедя, містер Вінкл поволі пересувався по льоду, коли з протилежного боку ставка долинув до них голос містера Піквіка:
— Сем!
— Сер?
— А йдіть но сюди. Ви мені потрібні.
— Пустіть, сер, — сказав Сем. — Чуєте, мене кличе хазяїн? Пустіть бо, сер.
Рвучким рухом містер Веллер визволився з цупких обіймів бідолашного піквікця і штовхнув Вінкла вперед. З точністю, якої не набудеш ніякими вправами, безталанний джентльмен потрапив у центр шотландського кола саме тоді, як Боб Сойер показував незрівняний зразок фігурного ковзання. Містер Вінкл наткнувся просто на нього, і обидва вони важко впали. Містер Піквік миттю підбіг до них. Боб уже підвівся, але містер Вінкл був занадто розумний, щоб із ковзанами на ногах робити такі штуки. Він сидів на льоду й марно докладав усіх зусиль, щоб усміхнутися.
— Ви забились? — стурбовано спитав містер Бенджемен Елен.
— Не дуже, — відповів містер Вінкл, потираючи собі спину.
— Дозвольте, я пущу вам кров, — люб’язно запропонував містер Бенджемен.
— Ні, дякую, — поквапився відмовитись містер Вінкл.
— А я думаю, це було б корисно для вас, — настоював Елен.
— Спасибі, обійдуся й так.
— Як ваша думка, містер Піквік? — спитав Боб Сойер.
Містер Піквік був обурений і роздратований.
— Скиньте ковзани! — суворим тоном звернувся він до містера Вінкла.
— Навіщо? Я ж тільки но почав, — протестував містер Вінкл.
— Скиньте ковзани, кажу, — рішуче повторив містер Піквік.
Чинити далі опір не можна було. Містер Вінкл мовчки скорився й дозволив Семові зняти з себе ковзани.
— Підніміть його, — звелів містер Піквік, і Сем поставив містера Вінкла на ноги.
Містер Піквік відійшов трохи вбік і, поманувши до себе приятеля, спершу допитливо глянув на нього, а потім тихо, але цілком виразно сказав такі знаменні слова:
— Ви — шахрай, сер.
— Хто? — спалахнув містер Вінкл.
— Шахрай, сер. А коли хочете точнішого виразу — ошуканець, сер.
По цих словах містер Піквік повільно повернувся й приєднався до своїх друзів.
Поки містер Піквік розважав свою душу такими розмовами, містер Веллер і гладкий хлопець розважали себе ковзанням і виявляли в цій галузі блискучу майстерність, прочовгавши довгу доріжку. Містерові Піквіку, який, стоячи на місці, трохи замерз, стало заздро дивитися на них.
— Теплі вправи? — спитав він містера Вордла, що, задихавшись від розв’язування найскладніших задач на льоду, спинився коло нього.
— Та ще й які теплі, — відповів той. — А ви катаєтесь на ковзанах?
— Ковзався колись, ще хлопцем бувши, по канавах.
— Спробуйте й тепер.
— Просимо, містер Піквік, просимо, — закричали дами.
— Я охоче побавив би вас чим можу, та тільки більше вже як тридцять років не надівав ковзанів, — відповів містер Піквік.
— Дурниця, — сказав Вордл і поривчасто, як робив усе, скинув свої ковзани.
— Маєте. Я вам товаришуватиму. — І веселий старий побіг по льоду так швидко, що майже наздогнав містера Веллера й на багато випередив гладкого хлопця.
Містер Піквік постояв трохи, поміркував, зняв рукавички, поклав їх у капелюх, надів ковзани, відштовхнувся раз і другий і, розкарячивши ноги на ярд з чвертю, поважно покотив по доріжці під вдячні оплески всіх глядачів.
— Ну, всі разом, сер! — крикнув Сем, і Вордл побіг знову, а тоді містер Піквік, а тоді Сем, а тоді містер Вінкл, а тоді містер Боб Сойєр, а тоді гладкий хлопець, а тоді містер Снодграс; всі вони бігли тісною лавою і так завзято, ніби від цих гонів залежало їхнє майбутнє.
Надзвичайно цікаво було спостерігати спосіб, яким містер Піквік брав участь у цій забаві; з яким болісним хвилюванням стежив він за тим, хто наздоганяв його, загрожуючи перекинути; дивитися, як поволі повертався він кругом на місці, звідки починав ковзатись; бачити задоволену усмішку на його обличчі, коли він доїздив до протилежного кінця ставка, і напружену увагу, з якою він повертався кругом, щоб не відбитись од переднього ковзаля; як його чорні гетри легко пересувались по снігу, як його очі радо й весело поблискували крізь окуляри. А коли його звалювали на лід (що траплялося пересічно що третього кругу), то не можна було уявити собі нічого бадьорішого за його променисте обличчя, з яким він підбирав капелюх, рукавички та хусточку і ставав на своє місце в лаві з ентузіазмом і захватом, яких ніщо не здатне було зменшити.