Січеславщина (квадрологія)

У центрі міста, проти того саду, що його „заснував" запорожець Глоба, стояла трибуна, омаяна жовтоблакиттю прапорів. Отаман Кривошлик, пропустивши біля музею основну частину „Січі", спав на свого огиря і разом з джурою вихором промчався, випередив передові колони і взяв промовляти з трибуни, блискаючи проти сонця булавою.

— ...Україна незалежна... Будемо боротися з усяким ворогом...

— Слава-а! — гучали колони, як органи. А, ритмічна їх, тих колон, хода підкреслювала: краса і сила! краса і сила...

Біля вокзалу колони обходили навколо кдюмби - вимерзлої, безлисто-мертвої, мокрої — і, завернувши, ішли назад другим боком проспекту.

На сходах вокзалу, на широкому розкриллі його брами, стояв охоронець паради, носій сили із своїм штабом отаман Горобець. Стояв твердо, упевнено, обтягнутий поверх бекеші портупеєю. Втілена бойова сучасність, твереза й свідома своїх завдань. До нього приїжджали вістуни й доповідали про стан оборони міста й історичної краси українського народу.

Сторубель аж рвався до Кривошлика: у нього ж теж вуса саме для такої паради. Та отаман Горобець не пускав: увесь штаб мусить бути на місці, на варті.

— Вартуй! Вартуй! — погукував десь збоку від парадного шуму паротяг. А луна передавала „туй-туй" аж туди, де, край мосту, стояла передова „українська" сторожа.

Що ближче до вечора, то дужче Оксана нервувалась. Та й як не нервуватись! Та ж мама вічно позакидає саме те, що найдужче потрібне! От хоч би й гребінець... Ну, чому б йому не лежати в певному місці? Вона добре пам'ятає, що поклала була, як розчісувалась уранці, на туалетний столик, біля дзеркала, а тепер як у воду впав...

— Та чого ж я? — не менш хвилювалась і Агрипина Антонівна. — Ти завсіди так: сама закинеш, а тоді на мене кажеш...

І вже шукали обидві. У розпалі тієї шуканини перепало навіть Оксаниній улюблениці Нявці. Оксана так її тьопнула, побачивши на ліжку, що та, перелякана, притьмом стрибнуло додолу, стрілою випроставши хвоста; кинулась до дверей. А як двері були зачинені, то вона безпорадно крутнулась, пасучи злякано-круглими очима кожен рух розлютованої господині. А потім шаснула в найнадійнішу свою схованку — під ліжко.

Бідна кицька! Хіба вона винна, що в них у хаті таке безладдя?

Гоебінець знайшовся там, де його й не сподівались знайти під подушкою на ліжку, а шукали на туалетному гїолику та під ліжком. Знайшла Агрипина Антонівна, а хто туди поклав, — так і залишилось таємницею.

Але натомість пропали шпильки. І знов почалися всякі перекидання, зазирання туди, де вони хоч приблизно могли бути, Агрипина Антонівна навіть рачкувала долі, згиналася з старістю, щоб намацати їх, як вони впали додолу.

Шпильки знайшла сама Оксана під скатеркою на комоді а сховала їх там вона ж таки.

Немалий був для обох клопіт кучерявити найбільшу Оксанину красу — косу. Щоб вона хвилювалась, як жива, щоб дихала своєю пишнотою. На круглому серед хати столі стояв засвічений ще завидна гасник „Чудо", сліпо блимав при денному світлі, а в ньому, в склі, розпікалося приладдя до кучерявлення. Власне, кучерявилась Оксана сама, а мати тільки дивилась та давала поради. Отже, стара ніби нічого й не робила, а відійти ніяк було. При найменшій її спробі узятись за інше діло Оксана так люто визвірюва-лась на неї, що та прикіпала на місці.