Листя землі. Том 1

Тоді покликав Кузьма матір свою Уляну Несторку, вона бабувала по селу, хто кликав. І зійшла Уляна на гору Крукову, до млина, що його син її Кузьма зводив на попелищі, і поклала вона долоню свою на банякуватий живіт Христі, і біль її відпустив. Розплющила Христя очі, побачила Уляну Несторку над собою і з лиця перемінилася. Боялася Уляни — відьма вона, казали в селі. Сам Євмен розказував Христі. Вертався він з хлопцями із Крутьків, до дівчат тамтешніх підходжували, ніч темна була, аж котить колесо вогняне назустріч. Тут півні на хуторі заспівали, і пропало колесо, наче привиділось, а Уляна Несторка, у чорному вся, край Чумацького шляху стоїть, до хлопців сміється, що полякалися. І свекор розказував Христі: свекруха покійна з Уляною Несторкою не в ладах була, то поробила їй Уляна так, що вим'я в корови їхньої як скло стало, мусили гадючі яблучка варити і одпоювать корову, хтось підсовітував.

А Уляна усміхнулася, наче думки Христі прочитала: «Не пужайся, молодичко, зла я тобі не зроблю, якби й могла та хотіла, бо ти у добрі од роду душею скупана. Трудненько тобі у світі сьому житиметься, але скочуватиметься із тебе зло, як вітер з даху. Євменом своїм і свекром ти щодо мене напужана, але то все свекруха твоя покійна розбрат між нашими кодлами сіяла, бо приймак, мій Гаврило Латка, як був розор у Пакулі, клуню батька її, Сидора Воловика, разом із збіжжям спалив. Не знала ж бо вона, покійна, що онука її на руки свої я прийматиму. Довірся мені, Христе, я тобі поможу».

І довірилася Христя Уляні Несторці, і народила сина під вітряком, якого Кузьма будував на попелищі, на горі Круковій, народила вона сина, коли сонце червоне опускалося за ліси Синявські. І казала їй Уляна: «Дужий і кмітливий буде син твій, бо на горі, під вітряком йон на світ білий з'явився. Не стелитиметься йому жисть м'яко, але й крізь камінь часу проросте йон, а далєй — пелена червона, як сеє сонце вечірнєє, дорогу його застеляє, і далєй не бачу я вже нічого».

Сонце сховалося за ліси Синявські, і виплив місяць над Страхоліссям, а вони ще були на горі Круковій, бо спочивала Христя після мук своїх породильних. І запитала Христя в Уляни Несторки: «Чи правду людяки пакульські гомонять, що ви наперед усю жисть нашу знаєте? Дак скажіть мені за чоловіка мого, Євмена, чи побачу ще на сім світі, бо оплакую його щодня й щогодини не слізьми, а кров'ю». Одказувала Уляна Несторка, по небу вечірньому очима мандруючи, наче гадала по зорях: «Люди набалакають, тольки слухай. А правда та, що тяжку ношу я несу, покійним Нестором на плечі мої перекладену, — потомне прозирати крізь завісу годів. Се мука велика: знать, передчувати, бачити завтрашній день, а помогти, змінити щось — сили не мати. Приходить до мене людяка — ще сміється вона, ще світові радіє. А я уже бачу, уже знаю, що не житець вона на світі, уже тіні од неї нема, уже привиддя се, а не жива людяка. І перевертається душа моя з жалю до неї, а мушу сім замків на вуста свої вішать. Не хотіла б я сю ношу нести, і нікому не побажаю такого, і не передам нікому, навіть якщо й померти не зможу, дання не передавши. Хай лучче я буду примарою до судного дня по землі бродить, аніж передам іншій людяці горе своє. Не треба людям знать про день завтрашній, дай Бог їй душі і серця — день нинішній пережить. Дак скажу і про твого Євмена. Ступить йон, ступить на поріг батькової хати. І довго ще ви брестимете укупі по жисті сій, як по лісу дрімучому. Але як бреде людина по лісу дрімучому, надіється вона: ось за тою грядою темною— край лісу, сонечко світить і стежка до хати рідної через луг квітучий в'ється. А в пущі житейській кожен просвіт — лише полявина, а не край лісу темного, лише продих. І брести людяці від надії до надії, докуль не ляже вона у землю, як дерево, на корню струхлявіле».