Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Після промови труну знято й понесено до ями. На могилі покладено гірлянди й встромлено дерев’яний пропелер, де на табличці написано все що треба. В алеях кладовища танули тіні й хрести, в присмеркові звішували рамена. Коли всі розійшлися, після шуму зробилося ще темніше.
Коло могилки лишилася тільки Галочка; вона проводжала була брата, а тепер чекала Тимошівського — той мав сказати їй щось важливе. Він тільки на хвилинку пішов товаришів провести, а то незручно.
Галочка давно не була на кладовищі, і їй подобалось. Скрізь, скрізь мертвяки, й так приємно бути живій! Чудний воєнком! Каже, всім зразу смерть не страшна. А яка користь з того, що інші житимуть, коли вона помре?
Про брата в перших, що лежав під землею, Галочка теж згадувала. В душі вона була рада, що він розбився.
«Він був добрий,— гадала вона,— але ж він — каліка».
їй здавалось, що калікам нецікаво й непотрібно жити.
Тимошівський тихо підійшов; вона не чула його крокіи і скрикнула з несподіванки, простягаючи йому руки. Тимошівський поцілував їх.
— Негарний,— промовила вона, і її мова була таємнича серед домовин,— так забарився.
— То тобі здалося,— відповів Тимошівський,— сядьмо.
Він простелив шинелю, і вони сіли між могилками.
— Галю,— сказав Тимошівський,— я хотів тобі сказати що ми від’їжджаємо завтра. Нашу сотню переводять до іншого міста.
Вона упала йому на коліна.
— А я?
— Ти, Галю? Ти лишишся...
— Мовчи,— прошепотіла вона.
Було холодно на ніч. Місяць завісився хмарою, і хрести припадали до землі.
— А ти лишишся,— шепотіла Галочка,— лишишся...
Тимошівський хотів її обняти, а вона пручнулась і схопилась на ноги.
—А, — заговорила вона,— треба кохати, кохання вічне — це ти казав! Я була чиста, добра, як ти прийшов був... а тепер я віддала хвору матір до лікарні, щоб вільно ко хати. Де вона? Вона страждає, а я тут? Кохання не знає жалю! Ти кидаєш мене, не кажеш: ходім зі мною! Кохання вічне,— яка брехня!
Він підвівся й силоміць притиснув її до себе. Вона плакала й тремтіла.
— Галю,— сказав він,— ти така дитина! Кохання вічне—не того, що я тебе до смерті кохатиму чи ти мене.
Це —дурниця. Я вже багато кохав, багато був щасливий, а ти хочеш кохати тільки раз. Ох ти, дурненька! Не плачі Будь смілива, не скигли, а то справді будеш нещасна.
А вона не йняла віри.
— Це вже кінець, кінець... — шепотіла вона.
Він голосно засміявся, і його сміх хитнув приспані хрес* ти. Ще дужче притиснув він її до себе, і вона відчула в нічній прохолоді його вогонь.
, — Кінець? Так здається, коли вперше кохаєш! Вір ме
ні— це тільки початок. Слухай, я ж їду завтра! А ти вже за завтра болієш! Ти ж ще зі мною!
Вона сумно посміхнулась крізь сльози.
— Я ще з тобою...
її поцілунок був мов квітка, що засинає. А їй відповів пекучий струмінь, розлився, зім’яв бліду квітку її жалю,— і їхні губи вже кресали болючі іскри насолоди.
1923
З 1905 року, коли селяни вбили в маєткові її чоловіка, пані ївга Нарчевська перебралась до міста.
Смерть чоловіка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозуміле, а селяни то й зовсім. Тридцять років прожила пані ївга на селі — і весь час селяни здавались їй надзвичайно лагідні. Принаймні такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. І раптом дике збурення, палії, руїна і нагла чоловікова смерть.
Пані ївга покинула маєток і оселилась в місті — найняла невеличку кімнатку на тихій вулиці, нікуди не виїздила, нікого не приймала, тільки гуляла часом сама ввечері, а вдень читала книги. Обідати їй носили з їдальні.