Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Не можна й не треба,— відповів чоловік.
Сергій пізнав його; він згадав велику залу, вальс і піднесений голос:
— Меззіеигз, апда^ег ѵоз сіатез!
То був Тимошівський.
— Вона не хоче брати в мене їжу. Це боляче мені...
Тимошівський засміявся.
— Та що ти, сестре-жалібниця? Ти мене кохаєш?
— Тебе, тільки тебе. Як я танцювала вперше з тобою, я зробилась така маленька-маленька, мене мов зовсім не стало. Як це скоїлось? А потім ти сказав, що я тобі подобаюсь, і кращого я не чула ніколи... Далі ти сказав, що не треба боятись, треба розбити все, а тебе кохати — мені було страшно, а я знала, що тільки так...
Вона замовкла, й заговорив Тимошівський:
— Моя люба, яка ти ще дитина! Тобі хочеться, щоб усе було гарно, щоб усі посміхались. Це дурниця, так не буває. Буває так: хто хоче щастя, тому про інших годі думати. Кохання без болю нудне, це ріденька кашка для хворих. Ми молоді — що нам до наших матерів чи знайомих? Де моя мати — хіба я знаю? Я тільки знаю, що жити прекрасно, а жити й кохати — ще краще. А ти скиглиш... Поцілуй мене!
Сергій не слухав їх більше. В першій хвилі, як він зрозумів усе, він скорчився, принишкнув і завмер, як жучок, що потрапив у небезпеку. А далі він думав так:
«Добре, хай Галочку втрачено. Що ж з того? Хіба нема інших жінок, а чим вона краща за їх? Хе-хе-хе, та жінок же хоч греблю гати!»
Міркування де було надзвичайно розрадне. Жінок було безліч, і багатьох можна було задешево здобути. Жінки ж усі однаковісінькі, чи ж не однаково, котра з них?
Він підвівся й пішов геть, пересміхаючись сам з собою., Справді, чудний він був! Приїхав, був утомлений, знесилений з літання і фронтів, виснажений з самотності,— побачив цю дівчину й розкис. Куди ж пак, яка трагедія! А йому просто жінки потрібно, і він може, звичайно, дістати це досить легко.
— От пригоди лицаря без страху й догани,— гадав він про себе,— таємничий роман часів середньовіччя.
Вперше за довгий час він заснув міцно й спокійно.
Був день Іллі, коли Сергій прокинувся. Він радісно потягся руками до сонця, що сміялось у вікно. Він збадьо-рішав, мов одужавши з тяжкої хороби.
— Це ліжко мені не дурно дано,— посміхався він.
. Подвійне ліжко здавалось йому наймилішою річчю в хаті. Він постановив .діяти якнайшвидше, щоб урвати свою самотність і — як то кажуть? — одружитись. Хай так, хай це буде одруження! Одружитись за тисячу радянськими грішми!
Він уявив собі Галоччине обличчя: ніч і він приходить з панною.
— Галочко, випадково зустрівся з давньою знайомою. Багато де про що побалакати маємо.
Неодмінно їх зазнайомить!
Коли він умився, приїхали з лікарні по тітку. Він не вийшов навіть. Чув, як Галочка вирядила матір.
Потім Сергій пішов на аеродром. Він здивувався, побачивши, як заквітчали його гірляндами та плакатами. Всі апарати були в квітах, червоних стьожках та гаслах. Після літання мав бути обід.
Люду зійшлося сила. Майдан був, мов плодюча нива, що вродила людьми.
І літання пройшло напрочуд гарно. Було піднесення, завзяття. Фігури в повітрі в’язались самі собою, пропелери співали. Сергій зліз з машини схвильований з височини й щасливого літання. Він зав’язав сім «мертвих петель» 2 і тепер посміхався.
Обідати пішли до клубу «Амортизатор». Тут наспів і Василь.
— Прийшов тебе поминати,— сказав він Сергієві.
— Поминати? — здивувся Сергій.— Я оце тільки жити зібрався, а ти мене ховаєш! Спасибі!
В хаті був галас, і вони нахилялись один до одного, щоб чути.
— Товариша поминаю,— казав Василь,— такого не буде, ні, ні! Тисячі бачив, а таких було тільки два. Та лихо,— обох немає! Ковінька їм у бік! Всяка наволоч живе, а їх немає. А через що гинуть?
Сергій бачив, що Василь уже п’яний прийшов сюди, і слухав його посміхаючись.
— Через жінок! — гукнув Василь.— Усе переборять, а як дійде до кохання — каюк! Виходить, що найтяжче перебороти жінку. Матері його біс! Здається, таке собі слабеньке, нігтем би, як вошу, розчавив, а от не перебореш! Та жінка, як не зігни в три погибелі, так живо на шию вилізе!
Він налив собі склянку.
— Ех-хе, переводяться діоди! Та й подумаю я — таки й не буде людей! З’явиться на людину натяк, походить, походить— та й гине. Не буде людей! Ну, дарма, й без їх житимем!