Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Ці слова роздратували Сергія. Хоч Василь і п’яний був але Сергій образився — не за себе, а за всіх присутніх.
— Дурниці ти плетеш з п’яних очей,— відказав він.— Немає людей! А подивись — їх повна хата. Вони п’ють, сміються. Цей сміх — найкраща відповідь на твої слова. Кажуть, що звірина різниться від людини тим, що не вміє сміятися. Це так! Я теж буду сміятися, я вип’ю горілки, налий мені!
Василь чокнувся з ним.
— За упокій—промовив він.— Хай тобі земля пером!
Сергій, сміючись, підніс чарку до уст. І тільки тепер
примітив — проти нього сидів Тимошівський і жваво розмовляв серед товариства. Сергій мов побачив його вперше. Тимошівський був новий, неприступний, весь бенкет влаштовано ніби на його честь; всі сміялися, й горілка лилась ніби на його славу. А він був стрункий і чорнявий, мав засмагле, мов палкими вітрами обличчя завіяне. І здавалося, що він трохи циган.
Василь казав про нього:
— Цей сосунок за жінками світа божого не бачить.
Так, так. Тимошівський же був завсіди у когось безтямно закоханий. Це вічна історія, вічний танець його життя.
— Меззіеигз, апда^ез ѵоз сіатез!
І найбільше вразило Сергія Тимошівського губи—дужі, червоні. Сосунчик! Ні, ті губи видалися Сергієві губами вампіра.
Дедалі, то глибше захоплювало Сергія відразне почуття до цього хлопця. Воно росло, поверталось на огиду. Сергій забув про свою чарку. Він не міг уже одвести від Тимошівського погляду й почував себе ніби в засідці, ніби наготувавшись до скаженого скоку. Кулаки його стиснулись, і очі налилися кров’ю.
В цю хвилину Тимошівський підвівся, закурив і, сміючись, промовив:
— Ну, товариші, йду спати! Я вночі майже не сплю.
Він засвистів пісеньку й вийшов геть. А гнів Сергіїв раптом потух, на чолі йому виступив піт, і серце занудьгувало.
«Ось до чого я дійшов,— гадав він,— ганьба, ганьба...»
Він оглянувся — Василя вже не було. Це додало йому ще суму.
йому було шкода самого себе до сліз. Він почував, що зробився пір’їнкою, яку вітер шматує, кидає в болото, а там її топчуть ногами. Досі він був тільки з постаті потвора, а тепер почував, що душа його загнилась.
«А який я був, — думав він,—я був людина, це правда, а тепер я нікчемство. Де мій спокій?»
Він думав про Галочку й про своє чуття до неї. Він ніби вдивлявся пильно в цю дівчину, ніби хотів дізнатись її схованого єства. Чи не прибрано було там у блискучі шати те, що на очі виступало в його потворстві? Ця думка вразила й порадувала його.
— Кажуть, що я потвора, а хай покажуть мені прекрасне!
Все було омана, а проте він не знав, що почати. Все промайнуло так швидко, що він мов занімів із здивування.
Із кімнати вже всі розійшлися: тільки четверо в кутку гуляло в карти. Вечоріло, день Іллі кінчався.
Вийшов з клубу, Сергій перейшов через парк.
— Галочка, мабуть, тут,— подумав він.— Тимошівський вже встиг виспатись.
Він, як і вчора, бачив веселий натовп, чув сміх, балаканину, й велика туга охопила його. Йому було боляче за кожний усміх, за всякий рух, за дерева, що росли, й за листя, що шамотіло. Все це було зайве, але турбувало його, а він бачив, що був кволий.
— Як важко пройти проз квітку, не зірвавши, проз джерело, не напившись, проз жінку, не покохавши, і проз камінь, не збудувавши собі хату. Потім квітка робиться гноєм, воду викидаєм з себе геть, дівчина тебе зраджує, а камінь з стелі падає тобі на голову. Це зветься — вічність.
Вдома Сергія чекала несподіванка: в його кімнаті була жінка. Коли він увійшов, жінка підвелася з стільця й спитала:
— Вибачте, це ви літун Сергій Данченко?
— Я,— відповів Сергій. Він був здивований страшенно. Згадавши, що вранці він постановив був привести до себе жінку, він готовий був вірити, що це примара, його на-віть острах узяв, і він спинився на порозі.
Жінка схвильовано казала:
— Вибачте, що я прийшла, не бувши знайома. Ваша родичка дозволила мені зачекати.
— Родичка? Галочка? — спитав Сергій. В кімнаті було вже зовсім поночі, й замість жінки він бачив тільки обрис. А вона промовляла майже захлинаючись:
— Я не знаю, як її звуть... Вона була тут... Я зараз розкажу— тільки ви не смійтесь,— я поетеса, я вірші пишу... Два надруковано... Весь вік я живу в цьому місті... А це місто — ви побачите самі—болото. Тут нічого немає, тут тільки жаби. А життя немає. Сьогодні я була на святі. Це ви робили «мертві петлі»?