Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Іване Карповичу. — На корму вийшов Борис. — Дивитеся на шторм?
— Дивлюся.
— Якісь ви невеселі.
— А чого радіти? Людина загинула. Боюся, не остання на сьогодні.
— Чому ви так думаєте?
— Тому що брешуть усі, сучі діти.
— Брешуть? Хто саме?
— Усі, усі до одного, Борю. Паліцин удає дурня і п’яницю, хитає його, меле абищо, але в потрібний момент завжди при зброї, стріляє добре й готовий давати відсіч. Дурень дурнем, а в сейфі зробив капкан. Племінниця його — не племінниця, а коханка.
— З чого ви узяли?
— З того, як дивиться він на неї. З синців на шиї, які вона старанно припудрює. З того, що у їхній каюті ліжка зсунуті.
— Може, племінниця з секретарем спить?
— Ні, секретар окремо, з Паліциним вона спить, який, я думаю, зовсім не Паліцин. І не до Святої землі їде.
— А куди ж?
— Цього не знаю. — Знизав плечима. — Далі. Волков, буцімто інженер із Тригорської мануфактури. Він із обладнанням працює, з металом та маслом, а руки в нього чогось білі, ніжні, наче, крім книжок, нічого не торкалися. А Вялькевич начебто вчений, тільки чому виправка в нього військова, чому спину тримає, як на параді? Або Фатіма. Російською розмовляє, не просто російською, а як у Бессарабії. Ми ж цю говірку знаємо. А ще свинину їсть, хоч і магометанка. І при зброї, хоч у них це не заведено. Усі брешуть.
— Але для чого? Нехай би ще коли в Росії були, а зараз навіщо брехати?
— Не знаю, але щось їх тримає тут разом.
— Для нас хоч небезпеки немає?
— Наче ні. Але Вялькевич дуже чогось мною зацікавився. Усе ходить розпитує.
— То спитаймо його. Під час вечері в кают-компанії?
— Може, і спитаємо, — кивнув я.
— Ох і хвилі! — зачаровано сказав Борис. Ми почули постріли. Десь у каютах.
Побігли на наш поверх, я про всяк випадок зачинив двері, щоб матроси не зайшли. Більше пострілів не було. Побачили відчинені двері в каюті Паліцина. Забігли туди.
Зібралися всі й наставили один на одного зброю. З одного боку Паліцин із дівкою і хлопцем, з другого боку — Волков, Фатіма та Вялькевич. Паліцин поранений у бік, Волков теж.
— Припиніть, ви що творите? — гримнув я. Браунінга не вихоплював, тут і без нього зброї вистачало.
— Арештуйте їх, Іване Карповичу! Це розбійники! — закричав Паліцин. — Грабувати мене прийшли!
— Брешеш, негіднику! — скрикнула Фатіма.
— Затули пельку, бабо! — гримнув на неї Паліцин. Вона на нього зброю наставила, а він на неї.
— Ну вже стріляйте, як померти дуже хочеться, — сказав я. — А як ні, то сховайте зброю. Нумо! Не почув, може, хтось? Ховайте зброю!
Не сховали.
— Він мусить померти, — сказала Фатіма.
— Мусить-мусить! — повторив Волков, який тримався рукою за поранений бік.
— Самі ви здохнете, нечиста сила! Вони з бунтівників, Іване Карповичу! З тих негідників, які государя нашого примусили відмовитися від корони! — кричав Паліцин. — Арештувати їх!
— Зброю сховали! — крикнув я. — Сховали!
— Іване Карповичу, я на державній службі. Виконую важливе завдання, будь ласка, не перешкоджайте мені, — схвильовано сказав Вялькевич. Усі здивовано на нього подивилися.
— То що, шпик? — Волков забув про Паліцина й прицілився у Вялькевича.
— Яка державна служба? — здивувався Паліцин.
Зброї ніхто не опускав, і так мені це все набридло, що хотілося плюнути та піти. Але я боявся, що вчинять тут знову стрілянину. Вже й так один труп є і двоє поранених, а може бути ще більше. Капітан відмовиться везти, здасть поліції, і спробуй потім відкараскатися. Не хотілося мені нових пригод, мусив залишатися, щоб спробувати втихомирити попутників, розібратися у грі, де нічого поки не розумів.
— Така служба, — прошепотів Вялькевич. — Іване Карповичу, допоможіть мені. Це справа державної ваги.
— Нікому я допомагати не буду, доки зброю не опустите. Бо розмови з наставленою зброєю ні до чого доброго не призводять.
— Він мусить померти! — сказала Фатіма.
— Сама здохнеш, суко! — заволав Паліцин.
— Усі мене знають? — спитав я. Здивував, подивилися на мене. — Усі, чи ні?
— Та всі. Усі, Іване Карповичу. Усі.
— Чи є в когось до мене якісь претензії, чи, може, хтось налаштований проти мене?
Закрутили головами.
— Пропоную не чинити свавілля, а відкласти зброю і провести суд. У кожного з вас є претензії одне до одного. Я вислухаю кожного і скажу, хто винен, а хто ні. Погоджуєтеся?
Подивився на них. Помітно було, що розгубилися.
— Я буду виконувати свій присуд, зобов’язуюся судити чесно й справедливо. Ніхто і ніколи не міг мені дорікнути, що я десь пішов проти сумління. Якщо погодитеся, я проведу цей суд. Якщо ж ні, я йду звідси, і робіть, що хочете.
— Але чому саме ви суддя? — спитав Паліцин.
— Тому що я єдиний, хто тут назвався справжнім ім’ям і нічого не приховує. Кожен же з вас бреше. Кожен!
Вони замислилися.
— Що ж, я не тільки забезпечую чесний суд, я ще і відповідаю за безпеку. Якщо хтось спробує напасти на іншого, я буду сприймати це як замах на себе. І реагуватиму. Якщо ви читали мої оповідки, то знаєте, що стріляю я добре. — Показав їм свій браунінг. — А тепер, Борисе, збери зброю.
Борис пішов каютою і зібрав весь тутешній арсенал. Ніхто не чинив спротиву. Ніхто не хотів, щоб до його ворогів додався і я.
— Що ж, тепер треба оглянути поранення. Я не хочу, щоб хтось стік кров’ю.
Фатіма оглянула поранення Волкова, а племінниця обробила рану Паліцину. В обох випадках поранення були несерйозні.
— Добре, продовжуємо.
— Може, вам треба щось записувати? — спитав Володінька і подав мені нотатник.
— Не треба, — сказав я.
Узагалі після того, як я зібрав зброю, можна було просто піти. Хай роблять, що хочуть, аби тільки без стрілянини. Але все одно чекати, поки шторм закінчиться, то чого б і не послухати шановне товариство — як його сюди занесло і для чого?
— Що ж, дамо слово першій парі ворогів. Фатімі й пану Паліцину. Які у вас претензії?
— Вона увірвалася до моєї каюти зі зброєю! Тут уже був ось цей. — Паліцин кивнув у бік Волкова. — Вимагав якихось скарбів. Пограбувати хотів. А тут ця малахольна почала кричати, що вб’є мене.
— І вб’ю! Обов’язково вб’ю, я присягалася... — рішуче сказала Фатіма.
— Та я тобі зараз голову відкручу! — заверещав Паліцин і подався до жінки.
— Стояти! — Я наставив на нього браунінг. — Сидіти всім на місці, говорити, лише коли я спитаю. Зараз говорить Фатіма. Чи хто ви там? — Подивився на неї уважно. Вона трохи знітилася.
— Добре. Так, я не Фатіма. — Вона зняла хустку, розправила волосся. — Я Сара Гуревич, міщанка з Кишинева.
— Вона жидівка, Іване Карповичу! — гримнув Паліцин, а я тупнув ногою.
— Говорити по черзі! — Подивився на цю Фатіму, яка виявилася Сарою. — Продовжуйте.
— Я донька купця Якова Гуревича, що мав крамницю колоніальних товарів у Кишиневі. Мій батько, мій старший брат Аарон і мій дідько Пінхус загинули під час Кишинівського погрому! Ми з матір’ю дивом урятувалися. Батько наказав нам залізти в ящик зі сміттям. Ми сиділи там, прикидані тирсою, і чули, як їх убивають!
— Собакам — собача смерть! — крикнув Паліцин.
— Мерзотнику! — заверещала Сара.
Вони кинулися одне до одного. Я схопив жінку за руку, Борис наставив зброю на чоловіка.
— Припинити! Якщо ви ще раз порушите порядок, я виставлю вас за двері! — гримнув на Паліцина.
— Але ж вона...
— Мовчати! — Я відпустив Сару, вона сіла. — Продовжуйте.