Одіссея найкращого сищика республіки

Не сховали.

— Він мусить померти, — сказала Фатіма.

— Мусить-мусить! — повторив Волков, який тримався рукою за поранений бік.

— Самі ви здохнете, нечиста сила! Вони з бунтівників, Іване Карповичу! З тих негідників, які государя нашого примусили відмовитися від корони! — кричав Паліцин. — Арештувати їх!

— Зброю сховали! — крикнув я. — Сховали!

— Іване Карповичу, я на державній службі. Виконую важливе завдання, будь ласка, не перешкоджайте мені, — схвильовано сказав Вялькевич. Усі здивовано на нього подивилися.

— То що, шпик? — Волков забув про Паліцина й прицілився у Вялькевича.

— Яка державна служба? — здивувався Паліцин.

Зброї ніхто не опускав, і так мені це все набридло, що хотілося плюнути та піти. Але я боявся, що вчинять тут знову стрілянину. Вже й так один труп є і двоє поранених, а може бути ще більше. Капітан відмовиться везти, здасть поліції, і спробуй потім відкараскатися. Не хотілося мені нових пригод, мусив залишатися, щоб спробувати втихомирити попутників, розібратися у грі, де нічого поки не розумів.

— Така служба, — прошепотів Вялькевич. — Іване Карповичу, допоможіть мені. Це справа державної ваги.

— Нікому я допомагати не буду, доки зброю не опустите. Бо розмови з наставленою зброєю ні до чого доброго не призводять.

— Він мусить померти! — сказала Фатіма.

— Сама здохнеш, суко! — заволав Паліцин.

— Усі мене знають? — спитав я. Здивував, подивилися на мене. — Усі, чи ні?

— Та всі. Усі, Іване Карповичу. Усі.

— Чи є в когось до мене якісь претензії, чи, може, хтось налаштований проти мене?

Закрутили головами.

— Пропоную не чинити свавілля, а відкласти зброю і провести суд. У кожного з вас є претензії одне до одного. Я вислухаю кожного і скажу, хто винен, а хто ні. Погоджуєтеся?

Подивився на них. Помітно було, що розгубилися.

— Я буду виконувати свій присуд, зобов’язуюся судити чесно й справедливо. Ніхто і ніколи не міг мені дорікнути, що я десь пішов проти сумління. Якщо погодитеся, я проведу цей суд. Якщо ж ні, я йду звідси, і робіть, що хочете.

— Але чому саме ви суддя? — спитав Паліцин.

— Тому що я єдиний, хто тут назвався справжнім ім’ям і нічого не приховує. Кожен же з вас бреше. Кожен!

Вони замислилися.

— Що ж, я не тільки забезпечую чесний суд, я ще і відповідаю за безпеку. Якщо хтось спробує напасти на іншого, я буду сприймати це як замах на себе. І реагуватиму. Якщо ви читали мої оповідки, то знаєте, що стріляю я добре. — Показав їм свій браунінг. — А тепер, Борисе, збери зброю.

Борис пішов каютою і зібрав весь тутешній арсенал. Ніхто не чинив спротиву. Ніхто не хотів, щоб до його ворогів додався і я.

— Що ж, тепер треба оглянути поранення. Я не хочу, щоб хтось стік кров’ю.

Фатіма оглянула поранення Волкова, а племінниця обробила рану Паліцину. В обох випадках поранення були несерйозні.

— Добре, продовжуємо.

— Може, вам треба щось записувати? — спитав Володінька і подав мені нотатник.

— Не треба, — сказав я.

Узагалі після того, як я зібрав зброю, можна було просто піти. Хай роблять, що хочуть, аби тільки без стрілянини. Але все одно чекати, поки шторм закінчиться, то чого б і не послухати шановне товариство — як його сюди занесло і для чого?

— Що ж, дамо слово першій парі ворогів. Фатімі й пану Паліцину. Які у вас претензії?

— Вона увірвалася до моєї каюти зі зброєю! Тут уже був ось цей. — Паліцин кивнув у бік Волкова. — Вимагав якихось скарбів. Пограбувати хотів. А тут ця малахольна почала кричати, що вб’є мене.

— І вб’ю! Обов’язково вб’ю, я присягалася... — рішуче сказала Фатіма.

— Та я тобі зараз голову відкручу! — заверещав Паліцин і подався до жінки.

— Стояти! — Я наставив на нього браунінг. — Сидіти всім на місці, говорити, лише коли я спитаю. Зараз говорить Фатіма. Чи хто ви там? — Подивився на неї уважно. Вона трохи знітилася.

— Добре. Так, я не Фатіма. — Вона зняла хустку, розправила волосся. — Я Сара Гуревич, міщанка з Кишинева.

— Вона жидівка, Іване Карповичу! — гримнув Паліцин, а я тупнув ногою.

— Говорити по черзі! — Подивився на цю Фатіму, яка виявилася Сарою. — Продовжуйте.

— Я донька купця Якова Гуревича, що мав крамницю колоніальних товарів у Кишиневі. Мій батько, мій старший брат Аарон і мій дідько Пінхус загинули під час Кишинівського погрому! Ми з матір’ю дивом урятувалися. Батько наказав нам залізти в ящик зі сміттям. Ми сиділи там, прикидані тирсою, і чули, як їх убивають!

— Собакам — собача смерть! — крикнув Паліцин.

— Мерзотнику! — заверещала Сара.

Вони кинулися одне до одного. Я схопив жінку за руку, Борис наставив зброю на чоловіка.

— Припинити! Якщо ви ще раз порушите порядок, я виставлю вас за двері! — гримнув на Паліцина.

— Але ж вона...

— Мовчати! — Я відпустив Сару, вона сіла. — Продовжуйте.