Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Поперше, там був сам Вордл, що виглядав, якби то було можливо, ще веселішим ніж звичайно, потім там була Белла з своїм вірним Трандлем, і нарешті там була Емілія і ще вісім чи десять молодих леді. Леді приїхали на весілля, що мало відбутись наступного дня, і були в щасливому й урочистому настрої, як і всі панни в таких важливих випадках.
Церемонія рекомендування була дуже нескладна. Ми сказали б навіть, що церемонії не було ніякої. Через дві хвилини містер Піквік кепкував з молодих леді, що відмовлялись перелазити через пліт, поки він на них дивиться, або, мавши гарненькі ніжки, по п’ять хвилин простоювали на перелазі, удаючи, що бояться ворухнутись, і поводився з ними так, ніби знав їх усе життя. Цікаво відзначити, що містер Снодграс помагав Емілії значно старанніше, ніж того вимагав її страх перед трифутовим перелазом, біля якого було покладено, як східці, два камені; а одна кароока молоденька панна в чепурних, оторочених хутром черевичках аж надто верещала, доки містер Вінкл не запропонував підсадити її. Всі почували себе вдоволеними й щасливими.
Але коли так любо й весело було поза будинком, то як же щиро й сердечно привітали наших подорожніх на фермі і Стара леді сиділа на своєму звичайному місці в залі, тільки, бувши в трохи поганому настрої, недочувала більше, ніж звичайно. Взимку вона не виходила на повітря і, подібно до багатьох інших старих, вважала за особисту образу, коли хтось дозволяв собі щонебудь, чого не можна було їй.
— Мамо, — сказав містер Вордл, — містер Піквік. Ви впізнаєте його?
— Кинь це, — поважно відповіла леді,—І не турбуй містера Піквіка таким старим мотлохом, як я. Нікому я зараз не потрібна, і зрештою — це природна річ. — Тут стара пані хитнула головою й тремтячими руками почала обсмикувати свою шовкову сукню.
— Вибачте, мадам, — промовив містер Піквік, — але ви кривдите свого старого друга. Я приїхав сюди спеціально, щоб перекинутися з вами словом та заграти у віст, і ми покажемо всім оцим хлопцям та дівчатам, як треба танцювати менует, ще перед тим, як вони постаріють на сорок вісім годин.
Стара леді повеселішала, але не хотіла показати цього відразу і тому сказала тільки:
— На жаль, я не можу чути його.
— Та годі вже, мамо, — втрутився містер Вордл. — Не сердьтесь. Згадайте про бідну Беллу. Мусите підбадьорювати її.
Добра стара леді чула його слова, і губи її затремтіли. Але старість має право на деякі примхи.
Були вони і в неї. Отже, старенька ще раз обсмикнула свою сукню і, звертаючись до містера Піквіка, промовила:
— Ах, містер Піквік, коли я була дівчиною, молоді люди були зовсім інші.
— Безумовно, мадам, — погодився містер Піквік, — і ось чому мені так до вподоби ті кілька чоловік з них, які зберегли ще сліди старовини. — І, кажучи таке, містер Піквік притяг до себе Беллу, поцілував її в лоб і примусив сісти на ослінчик коло ніг старенької. Чи то вираз на обличчі внучки, повернутому до бабусі, чи то зворушливі слова містера Піквіка розчулили стару леді; може, була тут і якась інша причина — ми цього не знаємо. В кожному разі, стара зовсім розтанула, кинулась на шию Белли, і ввесь її поганий настрій випарився в потоці мовчазних сліз.
Непомітно й весело минав вечір. Галасливі були жарти й регіт навколо круглого стола. Довго ще по тому, як пішли до себе жінки, ходили круг стола келихи з старим вином, заправленим прянощами. Міцний був сон і солодкі снилися сни цієї ночі. Цікаво відзначити, що сни містера Снодграса мали постійний зв’язок з Емілією Вордл, а головною постаттю в мріях містера Вінкла була молода кароока леді з лукавою усмішкою і в надзвичайно гарненьких черевиках, оторочених хутром.
Ранком наступного дня містер Піквік прокинувся від гомону голосів і тупотіння ніг, що могли розбудити навіть гладкого хлопця. Великий муж сів на ліжку й прислухався. Служниці та гості ввесь час бігали туди й сюди. Теплої води просили так голосно, голок і шпильок вимагали так часто і стільки разів приглушеним голосом скрикували: „Затягніть мене, будь ласка, душко !", що містер Піквік з сердечної простоти спершу подумав був, що в домі скоїлось щось жахне і, тільки очунявши трохи, згадав про весілля. Як випадок цей був незвичайний, то містер Піквік одягався ще дбайливіше, ніж завжди, а одягнувшись, зійшов до їдальні.
Всі служниці в новісіньких сукнях з рожевого мусліну і в білих чепчиках на головах ганяли по всьому будинку в стані такого збудження, яке й описати не можна. Стара леді вийшла до столу в глазетовій сукні, яка протягом двадцяти років не бачила світла, коли не рахувати кількох гультяїв — сонячних променів, що крізь шпарку зазирнули в скриню, де вона лежала. Містер Трандл тримався бадьоро і майже не виявляв хвилювання. Добродушний старий джентльмен намагався бути дуже безтурботним і жвавим, але не завжди мав успіх у своїх спробах. Всі дівчата були в білому мусліні і в сльозах, крім двох — трьох, ушанованих дозволом бути нагорі коло нареченої й дружок. Піквікці вбралися в свої найкращі костюми і аж сяяли в них. З площадки перед домом долинав гамір цілої юрби хлопців, юнаків І дорослих, так або інак зв’язаних з фермою. У петельці в кожного з них був білий бант, і всі вони метушились та галасували під проводом містера Веллера, що встиг набути величезної популярності і почував себе на фермі так, ніби народився тут.